Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

Доля судила йому не лише відновлювати знищене большевиками життя у надзвичайно важких умовах нової і не менше жорстокої ворожої окупації, але й стати свідком та керівником похоронних відправ над могилами багатотисячних жертв сталінських розстрілів — Єжовщина 1937–1938 років…

Похорони жертв НКВД у Вінниці.

Розпочаті літом 1943 року розкопи протягом короткого часу виявили страхітливі видовища довжелезних рядів трупів із зв'язаними за спиною руками й слідами тортур та пострілів у потилицю. Вістка про новий Катинь швидко розійшлася по країні. Не зважаючи на всі труднощі воєнного часу та проблеми комунікації, із різних сторін прибували до Вінниці тисячні маси українців у намаганні серед трупів, розвішаної одежі, збережених речей та документів відшукати своїх рідних — батьків, синів, дочок.

Біля десяти тисяч трупів замучених було вийнято із пекельних ям і похоронено знову у братських могилах. Свідком цієї великої національної трагедії та жалобних похоронних відправ був єпископ Григорій.

Його слова на 19-му з черги похороні закатованих жертв:

«Дорогі Браття і Сестри! Сьогодні ми вже дев'ятнадцятий раз зібралися на це сумне прощання, на це жахливе видовище, щоб піднести нашу спільну молитву за душі найкращих синів і дочок України, яких найбільший людожер світу в найжорстокіший спосіб знищив і кинув у ці пекельні ями.

Перед нами зараз лежать 960 святих мученицьких останків, приготованих до похоронів. А погляньте на ці довжелезні братські могили! У цих могилах уже спочиває 8479 достойних синів та дочок України, яких ми вийняли із тих пекельних ям і за християнським похоронним чином поклали в ці почесні братські могили… А скільки таких ям по широких степах і лісах Сибіру, Соловків і Колими?!..

Ми, дорогі мої, мали намір побудувати на цих святих могилах величавий храм-пам'ятник у подарунок спочилим. Дякуючи щедрій руці нашого народу, вже зібрано більше, ніж потрібно для цієї споруди. Але, як видно, не судиться нам цього виконати. Одначе, вірмо, що прийде час, коли тут буде стояти храм на честь усіх святих мучеників і в ньому будуть день і ніч возноситись молитви до Бога за їхні праведні душі.

Із наближенням зими та фронту припинились розкопки масових могил міста Вінниці. Над братськими могилами багатотисячних жертв немає й до сьогодні найменшої помітки, хреста чи пам'ятника…»

Не зважаючи на всі дезинфекційні заходи, не тільки на місцях розкопин, але й в широкій околиці розносився нестерпний труп'ячий сопух.

В'язні, розкопуючи могили, насамперед знімали верстви зогнилого одягу, що ними були прикриті трупи, і розвішували його на перетягнених між деревами мотузах і дротах. Люди підходили і пробували пізнати між цим одягом знайомі речі: вишиту сорочку чи якусь іншу характеристичну частину одягу. З часом, цей одяг, зокрема той, що ще зберігся в сяко-тако можливому стані, почав зникати. Живий — як кажуть — живе думає. — Ночами почали красти білизну, сорочки, штани, випирали і чистили їх, а опісля продавали на базарі. Тоді на деревах поприбивано перестороги, що «за крадіж речей з місця розкопин судитиме надзвичайний суд і винних очікуватиме найтяжча кара». Після того речі все ще зникали, але вже в меншій кількості.

Опорожнені вже масові могили на старому цвинтарі у Вінниці.

Видобування трупів з могил було жахливіше від жахливого. Перші верстви трупів, що в більшості могил лежали в повному безладді, робітники-в'язні подавали з рук до рук і складали на траві в безпосередній віддалі. Рівночасно обшукувано кишені одягу за документами та речами, що могли б допомогти в ідентифікації. Тільки в деяких випадках ці обшуки давали результат. Дальші верстви трупів треба було витягати наверх при допомозі мотузів. Роблено це в такий спосіб: двоє робітників зверху спускали мотуз в могилу, робітники в могилі клали на той мотуз навпоперек трупа, і тоді його витягали. Траплялося, що труп розвалювався або відлетіла йому голова чи інша частина тіла.

Поміж рядами трупів та поміж розвішаним одягом блукали, як примари, гуртами й одинцем люди, шукаючи посмертноі вістки від рідних. Часто траплялося, що над трупом чи над шматком одягу розносився проймаючий душу грозою крик розпачу. Це хтось з відвідувачів пізнав небіжчика або знайшов якийсь знак по ньому серед одягу. Ті, що втратили рідних і мали причини сподіватись, що вони тут серед трупів, з виразом неймовірного болю схилялися над кожним трупом і в обтягненому почорнілою шкірою черепі намагапись пізнати дороге їм лице.