Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

(Вінниця, 2 липня 1943 року.)

Галина Грушківська, з села Городниці, Немирівського району посвідчила:

«У жовтні 1937 року мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 65 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я знаю напевно, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Моя мати щодня ходила до брацлавського НКВД довідатись про батька, аж поки їй сказали, що його відправили до Вінниці. У Вінниці ми не зважувались довідатись про нього. Від дня арешту ми більш нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.

Я прочитала в газетах, що в Вінниці розкриті братські могили, і від однієї сусідки довідалась, що вона там знайшла одежу свого чоловіка. Тому я сама приїхала сюди й на дільниці НКВД серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю, що й мого батька забили енкаведисти».

(Вінниця, 3 липня 1943 року.)

Вдова Надія Гончарз села Ступєвки, Муровано-Кирилівського району посвідчила:

«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили трус у мене в хаті, шукали зброї й документів про шкідництво. Нічого не знайшовши, вони заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару в НКВД. Причини арешту не сказали ні мені, ні чоловікові. В той час я була хвора й не могла особисто довідатись про місце перебування чоловіка. Через два тижні після арешту я попросила батька з'їздити до Бару й у в'язниці довідатись про долю чоловіка. Там батькові дали довідки, що чоловік уже післаний на Нову Землю. Коли це сталося, й де та «Нова Земля» батькові не сказали. Від того часу більше нічого про чоловіка не чула. Коли через місяць я спробувала особисто довідатись у вінницькому НКВД, мені повторили сказане перед тим моєму батькові.

Шукають родичів серед викопаних трупів.

Мушу сказати, досі я думала, що мій чоловік від 1938 року відбував десятилітнє заслання на Сибіру, аж поки сьогодні на дільниці НКВД не знайшла кілька речей з чоловікової одежі й між ними його піджак, який я пізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є й мій чоловік».

(Вінниця, 5 червня 1943 року.)

Ганна Годованецьз села Михайлівки, Муровано-Кирилівського району, заявила:

«3 січня 1938 року мого чоловіка Касяна Годованця, народженого в 1886 році, під час роботи на вокзалі в Копай-Городі заарештували член сільради та міліціонер, що вартував на вокзалі. У чоловіка відібрали пашпорт і відправили спершу до Михайлівки, потім до Могилева і нарешті 3 березня 1938 року — до Вінниці. Про все це я довідалась від різних знайомих, що були випадковими свідками його арешту. Тільки пізніше мій син Василь, розмовляючи з колгоспником з Михайлівки, довідався від нього, що його викликали на допит про мого чоловіка в Муровано-Кирилівці до районового представника НКВД. Колгоспника при цьому розпитували, чи молився мій чоловік Богу й чому в нашій хаті стільки ікон. Виявилося, що це, а також те, що мій чоловік не пішов на роботу в церковне свято, і було причиною його арешту.

Наприкінці квітня 1938 року я довідалась у вінницькому НКВД, що чоловіка заслано до одного з далеких таборів без права листуватися з родиною.

Звернувшись пізніше по довідку до обласного прокурора, я одержала ті самі відомості про мого чоловіка. Тоді я звернулась до самого Сталіна з письмовим проханням звільнити чоловіка. 3 травня 1938 року я одержала від Верховного прокурора СССР Вишинського повідомлення про звільнення чоловіка. Але він не повернувся. 24 червня 1943 року серед викопаної на території НКВД одежі я впізнала сорочку, яку сама шила, пальто з синіми кишенями, що їх сама пришивала, і чобіт із спеціяльною підковою на закаблуці, що її на моє замовлення зробив коваль у Копай-Городі. Ці речі я свого часу надіслала чоловікові у в'язницю. Тепер я гадаю, що чоловіка не висилали, не звільняли, а розстріляли у Вінниці».

(Вінниця, 8 липня 1943 року.)

Свідчення вдови Явдохи Явничз села Вознівці, Станіславчицького району:

«6 січня 1937 року, після безрезультатного обшуку, енкаведист, у присутності двох понятих, заарештував мого чоловіка, Василя Явнича. Чоловікові було тоді 40 років і він працював у колгоспі. Тільки пізніше я довідалась у чому його обвинувачували: в листуванні з родичами, що живуть у Галичині. Мій чоловік був родом із Західньої України, з села Лисок, Жидачівської округи. В Станіславчику чоловік просидів лише кілька днів, потім його перевели до Вінниці. Коли через місяць я пішла розпитати до вінницької міської тюрми, мені заявили, що чоловік засуджений на 10 років заслання без права листування і що його вже відвезли. Писала кілька заяв до Москви на ім'я Сталіна, Кагановича та інших совєтських можновладців і одержала від усіх ту саму письмову відповідь, що чоловік засуджений на 10 років заслання. Сьогодні, 20 липня 1943 року, я впізнала в колишньому садку НКВД пальто свого чоловіка по особливих гудзиках. Гадаю, що чоловік не був засланий, а лежить тут серед забитих».