Факт, що розкопини зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, ні в чому не поменшує цього большевицького злочину у Вінниці. Німці допускалися подібних злочинів, але своїх вони не показували і не досліджували. Зроблено це вже після війни, в Нюрнберґу. При цьому треба згадати, що факт розкриття большевицьких злочинів у Вінниці міг мати тільки дуже малий вплив на відношення місцевого населення до німців, яке зовсім не приховувало своєї ворожости до них. Навпаки, проклинаючи большевицьких злочинців, люди за одним віддихом згадували прокляттям і нових окупантів.
У свіжій пам'яті мільйонів людей поневоленої України був тричі проклятий голодний 1933-ій рік. Ще не забулись опухлі з голоду люди та стоси обтягнених шкірою людських кістяків по вулицях і дорогах. Державні гробокопателі не встигали їх хоронити. Кажуть, що вони приходили до хати, де лежав уже з типовими ознаками голодової смерти труп батька і, щоб знову не вертатися за день-два, забирали рівночасно вже опухлих з голоду, хоч ще й живих, матір та дітей. Бо хто вже починав пухнути — рятунку не було. Та й який рятунок, коли у селі вже й кору з дерев пообгризали…
Все це було ще в свіжій пам'яті населення України, коли в роках 1936, 1937 і 1938 на нього впала страшна змора нового большевицького терору. Справді, ніхто не знав ні дня, ні години, коли до його хати під'їде «чорний ворон», закрита чорна автомашина НКВД, в якій зникли навіки мільйони людей. Під'їжджав «чорний ворон» до хати колгоспника, робітника чи інтеліґента найчастіше вночі, аґенти НКВД переводили трус або й без трусу наказували збиратись. І тоді востаннє його бачили рідні. Всіх арештовано під закидом, що вони — «вороги народу». Безпосередньою причиною арешту підозрілого — а підозрілими в ті часи сталінської оприччини були десятки мільйонів — могла послужити поштова картка від рідних з Польщі чи іншої країни, часом знайдений під час трусу хрестик чи богослужебна книжечка. В багатьох випадках арештували на донос — без основи і сенсу.
Ця страшна хвиля арештів, що тривала аж до вибуху Другої світової війни, ледве чи залишила в Україні одну родину, яка не принесла б жертви большевицькому молохові. Тюрми були туго начинені засудженими без суду «ворогами народу», бо горстка кровожадних диктаторів у Кремлі із звироднілим Сталіном на чолі ввесь нарід засудила, як «ворога народу». Тим часом ніхто із заарештованих не тільки не почувався до будь-якої провини, але й не міг її мати, навіть проти того варварського режиму. Це ж бо були в переважній більшості звичайні трудовики, ціллю та ідеалом яких було тільки одне: могти жити та виховати своїх дітей. За це вони віддавали ввесь свій труд, працюючи в поті чола на колгоспній чи фабричній державній панщині. Деяких з тих нещасливців заарештовано під закидом «саботажу», бо колгоспна свиня не вродила передбачену божевільним пляном сталінської п'ятирічки кількість поросят; інших за те, що здох колгоспний кінь, але найбільше було таких, що їх заарештовано взагалі без будь-якої причини.
Іноземні лікарі устійнюють спосіб убивства.
Після цих масових арештів рідні пробували допомогти заарештованим. Вони в розпачі пробували добитися для них «справедливости», що в тій системі само по собі вважалося злочином. Вони цілими днями вистоювали під мурами тюрем, ходили до урядів НКВД, в свой наївності писали навіть до «самого» Сталіна, щоб допоміг їм відшукати й звільнити рідних. Але в 99 із 100 випадків їм відповідали, що заарештованого засуджено як «ворога народу» і заслано в далекі табори «без права листування». Майже десять тисяч таких «ворогів народу», засланих у «далекі табори без права листування», знайдено з пов'язаними ззаду руками та з порозбиваними черепами у масових могилах у Вінниці.
До найбільш промовистих описів і доказів того страшного народовбивчого терору, що його допустилася окупаційна комуномосковська влада у Вінницькій області в роках 1936-39 та що становить тільки фраґмент того постійного голокосту, що його та влада в різних формах безупинно практикує в Україні по сьогоднішній день, були «сухі» свідчення рідних жертв того терору: їхніх дружин, батьків, матерей, братів і сестер, що вони їх склали перед комісією розкопу могил у Вінниці. Деякі з тих свідчень наводимо:
Читать дальше