Антін Драган - Пам'ятаймо про Вінницю. Забутий Голокост

Протокол свідчень українки Олександри Прусакіз села Верхівці, Барського району:

«Мій чоловік Іван Прусак, народжений 1898 року, до 1937 року працював в Верхівецькому колгоспі. До 1929 року він господарював, мав близько 6 га землі та три корови. У 1929 році мусів своє майно здати до колгоспу. До 1937 року чоловік ніколи не був заарештований чи обвинувачений в будь-якому злочині. 6-го квітня 1937 року, під час роботи в полі, його схопили міліціонери й відвели до Бару в НКВД. Так я й не довідалась про причини його арешту. Запитувала Київ і Москву й дістала звідтіль відповідь — звернутися до вінницького НКВД. На мої запитання у Вінниці 1938 року дістала довідку, що чоловік засланий на 10 років до Сибіру без права листуватись. Скільки часу чоловік перебував у Вінниці, сказати не можу.

Сьогодні на колишній ділянці НКВД (в овочевому саду) я пізнала чоловіка плащ. Помилки бути не може — впізнала я його по латках, які сама латала. Тому гадаю, що тіло його також закопане на цій дільниці. Рівночасно з чоловіком в нашому селі заарештовано ще 11 душ, про долю яких і досі також нічого невідомо».

(Вінниця, 29 червня 1943 року.)

Міжнародна судово-лікарська комісія на місці розкопу масових могил у Вінниці.

Марія Мадійз села Верхівці, Барського району, посвідчила:

«Мій чоловік Іван Мадій раніше був одноосібняком і мав близько 2 га землі. Під час розкуркулювання ми одержали ще трохи землі з маєтку одного багатоземельного селянина. Потім ми мусіли все віддати колгоспові. У квітні 1937 року чоловіка схопила вночі вдома міліція й відправила до Бару. Причин арешту мені не сказали. Коли ми пішли довідатись у Вінницю, мені й дочці сказали, що він засланий на 10 років.

Сьогодні на колишній дільниці НКВД я точно впізнала чоловіка піджак».

(Вінниця, 29 червня 1943 року.)

Свідчення вдови Агафії Усовоїз села Тефилівки, Чулинського району:

«Першого січня 1938 року мій чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, коли його заарештували на вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно відвезено ще сімох з нашого села. Після арешту мого чоловіка до нашого будинку прийшли енкаведисти й перерили все чисто в хаті. Здається, особливе зацікавлення вони виявили до чоловікового листування, але шукали також і зброї. На моє запитання про причину арешту мені сказали, що чоловіка обвинувачено у шкідництві. Проте, жадних доказів енкаведисти мені не дали, а всі мої запитання залишились без уваги. Мені навіть брутально заявили, що я й сама мушу добре уявляти собі неможливість звільнення мого чоловіка. За півроку до моєї хати знову вдерлися енкаведисти, щоб забрати одежу й білизну.

В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був відвезений до Гайсина. Як мені пощастило довідатись, в лютому 1938 року він був переведений до Брацлава, а пізніше до Вінниці. В березні 1938 року я їздила до Вінниці в НКВД. Звідти мене з лайкою вигнали, заявивши, що про долю мого чоловіка їм нічого невідомо. Досі я була певна, що мій чоловік перебуває на Сибіру. Тепер я найшла на дільниці НКВД кілька речей з його одежі: плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й дві верхні. Тепер я переконалась, що мій чоловік також у числі по-звірячому забитих».

(Вінниця, 1 липня 1943 року.)

Свідчення вдови Марії Антонюкз села Полові-Берлинці, Муровано-Кирилівського району:

«20 червня 1938 року НКВД заарештувало мого чоловіка, колгоспника Степана Антонюка, що мав 46 років. Забрали вночі просто з ліжка й відвезли до Копай-Города, де він був шість день. Куди його відправили потім, сказати не можу. Одночасно з чоловіком був заарештований інший колгоспник Статник. В НКВД мав сказати, що обидва вони шпигуни. Після того, як протягом 6 місяців про наших чоловіків нічого не було чути, ми, разом з жінкою Статника, написали до Москви Калініну. Через місяць після цього нас викликали до Копай-Городського НКВД в справах ворогів держави, до числа яких належали й наші чоловіки. Їх нібито вислали на 10 років до Сибіру, де вони мусять працювати на лісозаготівлях. Це було все, що нам сказано про наших чоловіків. Знаю напевно, що ні мій чоловік, ні Статник ні в чому не винуваті, політикою вони ніколи не займалися.

У братських могилах на дільниці вінницького НКВД я сьогодні знайшла сорочку свого чоловіка, яку точно впізнала, бо сама її шила. Тепер я знаю, що мій чоловік не висланий до Сибіру, а розстріляний у Вінниці».