Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Про підґрунтя шотландського націоналізму див.: Hanham (1969) та Nairn (1977, ch. 2); про піднесення Шотландської національної партії див.: Webb (1977), Brand (1978) та Maclver (1982).

Айстедводи — щорічні фольклорні фестивалі у Вельсі, музичні, театральні й літературні конкурси. Сучасний айстедвод — відродження традиційних середньовічних турнірів бардів, що поступово занепали в епоху Тюдорів.

Ґорсед (вал. «трон») — мережа культурно-мистецьких товариств симпатинів валлійської справи, чимось схожих на українські «просвіти». Перший Ґорсед бардів острова Британія організував 1819 р. Едвард Вільямс (1747–1826), каменотес із Ґламорґана, відомий під бардівським псевдонімом Йоло Морґануґ (Неді з Ґламорґана). Йоло організовував гуртки-ґорседи по всьому Вельсу і придумував для них ритуали, священнодійства, церемоніали та винаходив корпус друїдського знання. Його задумка мала стати відродженням бардівського стану, національною культурною інституцією для Вельсу, своєрідним клубом любителів і захисників мови, літератури й історії валлійського народу.

Про піднесення валлійського націоналізму див.: K. Morgan (1982); про відродження валлійських культурних традицій, зокрема айстедводів, див.: P. Morgan (1983).

Докладний аналіз піднесення і поточного відродження каталонського націоналізму див.: Conversi (1994).

Таку подвійну лояльність на Заході до територіальної національної держави й етнічної нації та умови, що уможливлюють такі подвійні лояльності, аналізовано у кн.: A.D. Smith (1986b) та Birch (1989). Історичне дослідження про те, як використовували специфічно британський націоналізм у XVIII ст., див. у кн.: Colley (1992).

Про таке розрізнювання див.: Kohn (1967, ch. 7); пор. Plamenatz (1976). Критичний погляд див. у кн.: A.D. Smith (1971, ch. 8) та Hutchinson (1987, ch. 1). Про занепад Радянського Союзу див.: G.E.Smith (1989).

Про радянські національності див., зокрема: G.E.Smith (1990), Bremmer та Taras (1993). Про відродження східноєвропейських націоналізмів див.: Ramet (1989), Vardys (1989) та Glenny (1990). Пояснення відмінностей у розвитку східноєвропейського націоналізмів у поняттях стадій їхньої еволюції див.: Gellner (1992).

Про роль католицької церкви в польському націоналізмі останніх часів див.: Chrypinski (1989).

Про піднесення словацького націоналізму див.: Brock (1976) та Paul (1985); про стосунки між чехами і словаками останнім часом див.: Glenny (1990, 137-44).

Історію цього регіону див. у кн.: Jelavich (1983). Теорію, яка наголошує на «дилемі безпеки» між сербами і хорватами, дилемі, що постає за анархічних умов (занепад держав, коли групова дія здавалася загрозливою, особливо якщо була живою пам’ять про групові конфлікти), див. у: Posen (1993).

Про ранні південнослов’янські рухи див.: Stavrianos (1961), а критичний погляд на перехід від православ’я до націоналізму див.: Kitromilides (1989).

Див.: Gouldner (1979) та посилання 40 вище, а також Shils (1960).

Про релігійні корені ісламської революції див.: Keddie (1981) та Halliday (1979) — про ширші геополітичні умови. Про Шрі-Ланку див.: Roberts (1993); про православ’я в Росії див.: Pospielovsky (1989).

Див.: D.E.Smith (1974) — про здатність релігійних традицій мобілізувати маси; див. також: Banuazizi and Weiner (1986). Промовистий приклад ісламського і християнського відродження в сучасній Нігерії див.: Igwara (1993).

Див. Connor (1972) і Wiberg (1983); пор. також відмінності у: Tivey (1980).

Про «паралельне суспільство» див.: Balandier (1954); пор.: J.H.Kautsky (1962, Вступ). Про модель суспільних відносин у Східній Європі див.: Sugar (1980).

Про ці стародавні аристократії див.: Moscati (1962), Cook (1983) та Mann (1986, розділ 5).

Про Британію за Тюдорів див.: Corrigan and Sayer (1985, розділ 2), а щодо французьких та іспанських релігійних мотивів див.: Armstrong (1982, розділ 3).

Про мовну централізацію у Франції див.: Rickard (1974); про англійський і британський націоналізми XVIII ст. див.: Newman (1987) та Colley (1992).

Про розширення виборчого права див.: Bendix (1964); про появу й зростання централізованих адміністрацій та професійного ведення воєн див.: Tilly (1975) та Giddens (1985).

Це означення див. на с. 84; досить відмінне бачення порядку денного «розбудови нації» див.: Deutsch and Foltz (1963). Соціально-комунікаційна модель Дойча робить наголос на обсязі повідомлень та механізмах їхньої передачі, але вона не уточнює змісту спільних спогадів — культури, спільноти, батьківщини, — які передаються між поколіннями, та не оцінює належним чином силу символів, міфів і традицій, утілених у звичаях, ритуалах і церемоніях.