Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

За таких обставин, не бажаючи вгамовувати ентузіазм солдатів-українців, натхненний прикладом першого, богданівського, полку, УГВК вирішив створити ще одну військову одиницю. Саме в цей час, в середині травня, в Чернігові скупчилася значна кількість новобранців-українців. Під проводом О. Павленка, під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і прибулих з Києва, солдати почали самочинно гуртуватися в український полк 164 . УГВК вирішив якомога швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну підготовчу роботу.

В двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті в с. Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була продовжена, набула нового розмаху.

Однак досить швидко з’ясувалось, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники, 20 колишніх жандармів і один околоточний наглядач 165 . Частина новобранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів відмовитись від’їжджати на позиції, а залишитись в Києві, «щоб тут захищати свободу України». «Фронт наш в Києві,— говорили ці агітатора, — ми повинні тут захищатись» 166 .

Мабуть, варто взяти до уваги і досить цікаві свідчення командуючого Київським військовим округом полковника К. Оберучева, який згодом писав: «В той час, коли робились героїчні зусилля для того, щоб зламати ворога (червневий наступ)… я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії… Ледве-но я посилав в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний прапор і лунав заклик «Підемо під українським прапором!» І затим — ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під червоним, ні під жовто-блакитним прапором». І в такій ситуації знайти більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. «Само по собі зрозуміло, — зазначає далі К. Оберучев, — що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження. І сила така в руках у мене була». Але «виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапором українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами, а борешся проти національної свободи і самовизначення народностей» 167 .

Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А. Денікін повністю поділяв такі оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу ініціаторів українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, ухиляння від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту 168 .

Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитись. Це підтвердив і розвиток подій, настрої солдатів у Грушках. Вони серйозно коливались. Нерішучість виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну ситуацію.

До Києва вже прибували делегати Другого Всеукраїнського військового з’їзду, коли надійшло повідомлення про рішення військового міністра Тимчасового уряду О. Керченського заборонити його проведення. Солдати-українці, зібрані в Грушках, скористались, за зізнанням С. Петлюри, сприятливим приводом — необхідністю захисту з’їзду, хоч їх ніхто про це й не просив, для того, щоб надалі залишитись в Києві. Нехтуючи погрозами О. Керенського, цілком можливими репресіями, Центральна Рада зважилась на проведення військового з’їзду. Очевидно, за іншого рішення з’їзд все одно відбувся б, відбувся самочинно, але вже, мабуть, без участі Української Ради. Це досить переконливо довело проведене 4 червня в Троїцькому народному домі віче за участю делегатів Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Його завершення разом з парадом богданівців було перенесено на Софійську площу. В офіційному повідомленні відзначалось: «…Всі промовці погоджувались на тому, що на заборону з’їзду зважати нічого, бо тепер минули ті часи, коли для з’їздів питали дозволу.