Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Д. Журавель повідомив, що напередодні, представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку ім. Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелось докласти немало зусиль, щоб втихомирити солдатів.

Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість — пристойні люди, патріоти і не варто доводити справу до того, щоб розійшлись компрометуючі чутки про Центральну Раду.

В. Винниченко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він також зазначив, що солдати перебувають під впливом агітації елементів, які свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом 182 .

Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокрема, заявив, що полуботківці мають одну мету — боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами.

«…Ми прохаємо, — жалівся солдат, — дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохаємо упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою; присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас наговорили бог зна чого, ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального комітету. Се для нас найважнійше… Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити У.Ц.Р. повне своє довір’я, а також Генеральному комітетові, котрий нас зрікся…».

З великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб. До них приєдналося близько 1000 новобранців, з яких УГВК мав на меті поступово сформувати 1-й запасний полк. Та до них самочинно, уже на розподільчому пункті, приєдналось 2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих «2600» С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загальної дезорганізації. І саме цим «2600» УГВК три дні тому заявив, що «він зрікається їх». Обговорення доповідей було дуже бурхливим. Із запереченнями С. Петлюрі і М. Полозову знову виступули козак Осадчий і д. Волошко. Останній, зокрема, відкинув спробу голови УГВК роз’єднати полуботківців. «Нас не 2600, а понад 5000» 183 ,— категорично заявив він.

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: «Українська Дентальна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, і членів Центральної Ради, які були надіслані 21 червня в об’єднане засідання представників української частини місцевого гарнізону, постановила:

1) закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною українською демократією.

2) в інтересах української національної справи, запропонувати товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального комітету і виступити до указаного комітетом українського запасного полку» 184 .

Суперечності набули нових масштабів. Солдати-грушківці дедалі активніше йшли по шляху самочинної організації. Вони обрали собі командира (вже як командира полку ім. П. Полуботка) — прапорщика Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова — прапорщик Майстренко, члени — прапорщик 98-го запасного піхотного полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Сподаренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гродненського гусарського полку Квашенко 185 .

23 червня в друкованому органі УСДРП «Робітничій газеті» з’явилась симптоматична редакційна стаття «Хто робить дезорганізацію?» її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди для направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. «Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Але дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.

Розуміється, це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план формування українських частин, який виробив Військовий Укр. Генеральний комітет і на який згодилось правительство. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.