Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Однак, розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввійшли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солдати-українці з ентузіазмом сприймали заклики Центральної Ради до гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях створення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відіграла і поширювана у військах самостійницька ідеологія, що вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами.

Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення Першого українського козачого запасного піхотного полку ім. Богдана Хмельницького у квітні 1917 р. 160 Дедалі виразніше вони дали себе знати в дебатах на І Всеукраїнському військовому з’їзді (Київ, 5–8 травня 1917 р.), коли представникам Центральної Ради, українських національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної частини делегатів, боротись за пом’якшення формулювань рішень, що ухвалювались 161 .

І все ж з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом та потребу формування української національної армії. Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комітет (УГВК) у складі 18 осіб. В їх числі: С. Петлюра, В. Винниченко, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов (Полоз), С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський та інші. Головою комітету став С. Петлюра. В УГВК не було і не могло бути єдності у поглядах на шляхи і темпи будівництва української державності в цілому, збройних сил в першу чергу. Самостійницьку лінію, схильність до радикалізму уособлював М. Міхновський. Йому протистояв передусім В. Винниченко, а в Центральній Раді і М. Грушевський, які не лише не поділяли поглядів М. Міхновського, але й вважали їх об’єктивно шкідливими, навіть злочинними для тогочасного етапу українського державотворення. До цього ж крила (М. Грушевський — В. Винниченко) формально належав і С. Петлюра. На І Всеукраїнському військовому з’їзді вони з М. Міхновським уособили як би різні табори, різні підходи до розв’язання назрілих проблем. М. Грушевський, В. Винниченко всім своїм авторитетом підтримали С. Петлюру, зробили, мабуть, вирішальний внесок для висунення його на керівні ролі на з’їзді і в УГВК 162 . Однак, думається, С. Петлюра на практиці багато в чому, особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно тодішніх поглядів і позиції керівництва Центральної Ради, скільки у відповідності до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схильності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав документи, показний радикалізм яких виділяв його серед інших Генеральних секретарів і мав великий вплив на наелектризовані настрої мас. Невдовзі ж з прикрістю з’ясовувалось, що імпульси, які виходили від С. Петлюри, поширювались на зразок хвилі, що пробігає від пориву вітру по поверхні води, не зачіпаючи її глибин. Основна ж частина членів УГВК взагалі мало була підготовлена до ролі, що їм припала. Вони, як і вже всі названі поіменно, або ж були взагалі цивільними людьми, або малокваліфікованими військовими фахівцями, що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в умовах тотального призову на штабну службу у роки імперіалістичної війни.

Не маючи на меті висловлювати будь-які сумніви у чистоті задумів членів Українського Генерального військового комітету, все ж не можна не зауважити, що в цілому такому органу дуже нелегко було дійти навіть внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти в щонайскладнішій обстановці революційного часу, коли зростає роль стихійного фактора. На останній подразливо діяли і антидемократичні, антиукраїнські заходи, рішення, що до них вдавалися Тимчасовий уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні партії. Настрої постійно підігрівались чисельними виступами в пресі. В такій обстановці і розпочиналися події, пов’язані з полуботківцями.

Зважаючи на наполегливі домагання діячів українського національно-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гуртування новобранців в окремі українські частини для поповнення саме українських корпусів 163 .