Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Восени 1943–го сюди в тихе болото дійшли вісті, що «наші» підійшли до Дніпра, а значить рідні батькові Малютинці вже звільнені від німців. Одразу ж написав додому листа, в якому сповістив, що живий здоровий, описав своє життя–буття (як його можна було описати, знаючи що всі без винятку солдатські листи додому читають опер з замполітом), а вже невдовзі отримав батькового листа. З жадністю читав, що село німця пережило, у їхній хаті проживає сестра Рая з двома хлопчиками, а їх батько Григорій загинув. Як загинув сестрин чоловік, за яких обставин, де він служив, чи за кого воював, батько Йовмин не писав.

Ще в листі писалось, що молодший брат Митя теж десь воює. Тільки після війни батько дізнався, що Митю восени 1941–го забрали німці і йому випала доля їм служити підневільно, втікати від них в ліси до українських повстанців, йти на поміч білоруським партизанам, а після звільнення Білорусі ще довойовувати в лавах Красної армії механіком–водієм танка Т–34.

Так розпорядилася доля, що з Митею вони будуть служити в одній і тій же танковій армії Рибалка, в травні 1945–го увійдуть у Прагу, перемогу будуть святкувати в натовпі пражан і червоних солдат на площі перед Карловим університетом, а зустрінуться тільки через чотири роки потому в рідних Малютинцях на батьковому весіллі.

Те все буде потім, а зараз, ховаючи батькового листа на самісіньке дно особистого речового мішка, роздумував про свою долю, адже всі ось–ось чекали на наступ – німці вже не в силі були далі утримувати Ленінград в блокаді. Фронт повільно, але неухильно відкочувався на схід.

Наступу довго чекати не довелось: якось розвідка донесла, що німецькі позиції, які можна було з околиці лісу спостерігати в бінокль, вже пусті.

Збори були недовгі, хоча залишати обжиті бліндажі і йти в невідомість було лячно, проте вже звучить наказ – в наступ.

Дивізія була не гвардійська і не ударна, а проста стрілецька. В танковому полку було не більше десятка танків і самоходок, що обслуговувались півсотнею ЗіСів, полуторок і… підвод, артилерія ж була вся на гужовому ходу. Ось туди, до танкістів і артилерії притулився і штаб дивізії зі своїми «строго секретними» паперами, ад’ютантами, секретарками, шифрувальниками і ротою зв’язку, в якій командиром одного із взводів служив мій батько, двадцятитрилітній лейтенант Микола Ушенко.

Рушили, весело їхали по розбитих ґрунтовках, де не зважаючи на весну (все–таки це не благословенна Україна) ще де–не–де лежав сніг. Їхали ніби–то у гості, ні тобі пострілів, ні вибухів, ні завивання літаків, тільки інколи пообіч дороги страхітливі таблички «Міни», що їх порозставляли сапери. Чи є там міни, чи ж немає – Бог святий знає. Сапери – то такі хлопці, що щоб набути в очах штабних значимої ваги, могли ті таблички порозставляти і просто так, для остраху.

Нарешті в’їхали в село і зразу всім стало не до сміху. Село, чи то якесь мордовське, чи то чудське, було видно колись дерев’яне, а зараз вщент спалене – одні печі, біля яких метушаться якісь люди та землянки, які десь тут поховались біля згарищ.

На все село тільки одна кам’яна споруда, споруджена з цегли ще домиколаївських часів. Видно тут був німецький штаб, а до війни мабуть сільрада чи міліцейська дільниця. Військо розбрелось хто куди, лаштуючи місця для ночівлі, а батька, як офіцера зв’язку, одразу ж запрягли за роботу – адже штаб без зв’язку не штаб. Якійсь час він морочився біля радіостанції, а потім пішов перевіряти роботу своїх «дротівників», відділення забезпечення дротового телефонного зв’язоку, що повинні були тягти дроти і до сусідів, і до старого розташування, де залишався комутаційний вузол.

Пробігши в один бік кілометрів з десяток, та й в інший бік, потім збігавши на старе розташування, теж так кілометрів з сім, лише вже в сутінках батько ледь добрався до свого штабу, де його чекали разом і сніданок і обід.

Штабні командири з ад’ютантами сиділи у горішніх кімнатах, а в просторому кам’яному підвалі, біля нашвидкоруч облаштованої буржуйки, що пашіла жаром, сиділо, стояло і вешталось мабуть чоловік з сорок чи то й більше. Всі одночасно гомоніли, кричали, співали, а дехто примудрявся навіть і спати.

Батько, тримаючи в руках два чи три казанки, хліб, кружку з чаєм і ще щось їстівне, примостився в якомусь тихому куточку за широкими спинами товаріщей штабних офіцерів і став вечеряти тим, що було на сніданок і обід…

Далі була пустка, темрява і пронизливе гудіння у вухах.