Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

В 1938–му році, після закінчення середньої школи, батько вступив до Дніпропетровського гірничого інституту, де йому довелось навчатися всього декілька місяців. Восени того ж 1938–го його з студентської лави призвали на службу в Красную армію і направили вчитись в Новосибірське військове училище зв’язку.

Товариш Сталін готувався до великої війни, яку він планував на 1941–ий і до цього часу йому треба була вивчена, навчена і досвічена армія, готова до «визвольного походу». В той рік зі студентів була знята броня і їх масово забирали у військові училища для підготовки як майбутніх красних командирів. Так у військо і попав мій батько.

Сталіну і «советской Родине» потрібні були молоді, здорові, освічені і розумні командири. Так, без «власного бажання», без відбору і вступних іспитів батько став курсантом. Він пройшов повний курс без жодної відпустки і ось влітку 1941–го довгоочікуваний випуск.

22 червня, в неділю, шикувались на плацу. Позаду були три роки навчання, випускні іспити і ось вони вже стоять у новеньких хромових чоботях, напівшерстяних мундирах, підперезані скрипучим ремінням, з двома маленькими кубиками в петлицях, лейтенанти без п’яти хвилин. 12.00 – «рівняйсь, струнко». Зачитується наказ про присвоєння їм офіцерських звань, а потім до трибуни допустили замполіта. Його промова запам’яталась на все життя: «Вместе с великим германским народом…».

Потім був оркестр, музика, танці… О 15.00 за місцевим часом, коли в Москві пробило полудень, раптом заговорило радіо: «Вероломное нападение…».

Ви зможете згадати, що саме говорив директор школи, ректор вишу чи декан факультету при вашому випуску? Особисто я – ні. І, думаю, що навряд чи хто пам’ятає. А от мій батько запам’ятав. Запам’ятав на все своє життя. Ці слова йому до смерті закарбувались в свідомості, тому що ці слова були про вічну дружбу з режимом, з яким вже більше півдоби тривала смертельна жорстока і немилосердна війна.

Серпень 1941–го, донецькі степи, осіння спека.

Високо в небі висить американський «Дуглас» з червоними зірками на крилах і на фюзеляжі, пристосований до перевезення і десантування військ. Він вже не «Дуглас», а радянських військовий літак Лі–2, в череві якого парашутна диверсійно–розвідувальна група, завданням якої було виконання сатанинського наказу товаріща Сталіна про «випалену землю».

Відступаючи, спеціальні підрозділи Червоної армії без жалю знищували народне надбання, висаджували в повітря заводи, фабрики, шахти, дороги і мости…

Завданням диверсійно–розвідувальної групи, в складі якої був молодий двадцятиоднорічний лейтенант, було знищення новозібраного врожаю разом з елеваторами в донецьких степах. Про те, що місцеве населення залишається без хліба, сталінські опричники до уваги не брали. На момент закиду групи вже було висаджено в повітря Дніпрельстан, де втопили два власні стрілецькі корпуси Червоної армії, ну й місцевих без ліку, вже було зруйновано радянськими радіомінами київський Хрещатик, Успенський собор Києво–Печерської лаври, інші українські промислові та культурні об’єкти, які «муляли око» кремлівській владі.

Про свої виходи у ворожий тил, батько якось не розказував. Тільки на питання, чи стрибав з парашутом, відповідав, що робив це двічі. Також розказував про принципи групового десантування, коли перед стрибком всі зважувались, а десантувались один за одним, попереду найважчий. Першим був батько, тому що окрім зброї і спорядження, на ньому була ще й радіостанція з двома комплектами акумуляторних батарей.

А ще батько розповідав, що група в тилу ворога ховалась і від німців, і від «наших», місцевих донецьких шахтарів, які пильно охороняли свої елеватори з хлібом.

Той факт, що по групу в якій був лейтенант Микола Ушенко двічі присилали літак, щоб забрати назад після успішно виконаного завдання, говорить про те, що донецькі хлопці свій хліб так і не уберегли.

Вже взимку, після виконання цієї місії, він переходить з підпорядкування розвідуправління, в складі якого були ДРГ, у діючу армію.

Так батько став командиром взводу зв’язку, що забезпечувала штаб дивізіі.

Спочатку він був командиром взводу телефонного дротового зв’язку. Це була важка і надзвичайно небезпечна служба. Двічі, під час боїв, він втрачав майже всіх своїх бійців, що один за одним йшли усувати несправність чи порив телефонної лінії на передовій, або навіть на нейтральній смузі. Живим залишився завдяки своєму ординарцеві (під час війни офіцери мали ординарців). Батьковим ординарцем був воронізьким 50–річний сільський дядько, яки опікувався молодим і відчайдушним офіцером, що весь час зривався на який–небудь подвиг, проте не раз батько відчував на «своєму загривку» його важку руку, яка утримувала його від них.