Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Вже потім, після війни, батько казав, щоб я запам’ятав ім’я його «спасителя» — рядовий Кіндратій Махортов. З ним він благополучно пройшов всю війну і вже в Празі, на самому її кінці, ординарця втратив. Той підірвався на міні.

Після війни батько знайшов свого ангела–хранителя в одному з інтернатів для калік–ветеранів – без рук, без ніг. Про ту страшну зустріч він так і не розповів.

Вже десь в кінці 1941–го батько був призначений командиром взводу радіозв’язку штабу стрілецької дивізії, завдяки чому йому вже не доводилось ризикувати своїм життям під час боїв.

Отже, молодий лейтенант потрапив у звичайну стрілецьку дивізію, яка глухо сиділа в обороні поблизу Тихвіна. Трохи північніше дислокувалась знаменита 2–га ударна армія генерала Власова. Батько розказував, що їх дивізія значно відрізнялась від ударної в першу чергу особовим складом, що був здебільшого з запасників у віці, та й озброєнням і технікою була укомплектована недостатньо. Ударні армії були кадрові, солдати буди досвідчені, мали два–три роки служби, офіцери ж, як правило, мали бойовий досвід Хасана, Халхін–Гола, фінської кампанії і оборонних боїв під Москвою.

Весь 1942–ий та ще майже половина 1943–го воєнних років дивізія не змінювала свою дислокацію, сиділа в тих же окопах і бліндажах. Особовий склад протоптав не просто стежки, а дороги–проспекти до своїх штабів, кухонь, тилів і сусідських підрозділів.

Не раз батько ходив по таких стежках у справах, і не раз зустрічав капітана з сусіднього полку, в обличчі якого було щось щемливо знайоме. Одного разу батько не витримав і при черговій зустрічі звернувся до нього:

- Вибачайте, а ви не з Полтавщини?

- З Полтавщини.

- А не з Пирятинськго району?

- Так з Пирятинського.

- А не з Малютинець?

- Так, саме з Малютинець.

Таким чином батько знайшов далеко від домівки односельчанина, який був на декілька років старший, в селі вони не товаришували і ледь знались, а тут, у засніжених просторах передпівнічної Росії, відчували себе ледь не братами, адже були ще й тезками – Миколами. З земляком можна було поговорити відверто, тому що можна було не боятись всюдисущих стукачів.

Якось вони групою з шести офіцерів йшли через велике й пусте малозасніжене поле «нічийної смуги», що ген–ген кілометрів зо два закінчувалась залізницею, якою інколи курсував німецький бронепотяг, для якого маленька група військовиків не становила якоїсь загрози чи інтересу.

Прогуркотів артилерійський залп… Група навіть не залягла – всі з цікавістю спостерігали проліт снарядів над головами, що залишали за собою ледь помітні повітряні сліди.

- Переліт, — промовив земляк–капітан.

Перемовляючись, йшли неглибоким снігом далі. Через деякий час з’явились хмарки над бронепотягом, а за декілька секунд, разом зі звуковою хвилею на них обрушився шквал вогню.

Військовики впали. Їх накрило залпом снарядів, що недолетіли до цілі.

У вухах дзвеніло, проте піднявши голову і озирнувшись навкруг, батько вже побачив тишу. Хлопці поволі підіймалися, струшуючи з шапок і шинелей сніг перемішаний з землею. Було навіть дещо смішно – як їх накрило й обсипало. Та землячок чомусь не вставав.

— Вставай, чого розлігся, — батько підійшов і носком чобота доторкнувся до стегна чоловіка, що лежав. Той не реагував.

— Миколо, не балуй, — проте той так і не поворухнувся.

Всі кинулись до капітана, перевернули раз, другий, розстібнули гімнастерку і тільки вже потім помітили в шинельному сукні на спині невеличкий, менше сантиметра, отвір – осколок прямо в серце.

Похоронка пішла в архів, тому що Полтавщина вже була під німцем, а батько ще довго складав листа в своє рідне село. Лише через півтора роки, коли Малютинці визволили, він першим же листом сповістив батька про те що сам живий і про те, що земляк Микола загинув ще в лютому 1942–го під Тихвіном.

Довго стояв фронт під Тихвіном. Сюди ворогуючі сили прийшли ще весною 1942–го під час оточення Ленінграда. Звідси 2–га ударна армія генерала Власова, всупереч стратегічній і оперативній обстановці, за примхою Сталіна гнана вєрним красним маршалом Ворошиловим рушила на прорив блокади і сама ж загрузла у снігах. Тут її було розбито, тут було полонено самого Власова зі всім його штабом, хоча обставини полонення достеменно невідомі і досі.

Дивізія, в якій служив батько була теж тут, проте з зовнішнього боку вогняної дуги, хоча вогняною її назвати було важко – періодичні артилерійські дуелі, вилазки силами не більше батальйону, окопи, обжиті за два роки бліндажі, тиха руська природа передполяр’я, ліси, озера, білі ночі на початку літа… Якби ще не стріляли – не війна, а курорт.