Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Гордий, з почуттям виконаного обов’язку, я зайшов у хату, проте мама, поглянувши на мене, тільки сплеснула руками: «Ой лишенько, що це…».

Виявляється, за час поки я йшов додому, під оком вже напухла велика гематома і робити вигляд, що мовляв, нічого там не трапилось, було вже марно.

Виховну роботу зі мною почала мама, а продовжив вже батько, коли прийшов з роботи. Він уважно оглянув гулю, що вже починала міняти своє забарвлення, поцмокав язиком, обережно потрогав її пальцем і сказав:

— У мене на фронті гуля була більша – весь взвод і навіть штабні приходили подивитись. Мені в лоб попала «шальная пуля». Видно це був рикошет, або куля була «на излете», тобто така, що вже втратила швидкість і убивчу силу. Була зима, я був у шапці–вушанці, куля попала прямо у зірочку на шапці… Я навіть не впав, просто присів від болю. Зате днів з десять ходив героєм і хизувався своїм синяком.

А ввечері по телевізору ми всією сім’єю дивились чергову серію «Адьютанта его превосходительства», де полковник Щукин казав адьютанту командуючого капітану Кольцову:

— Иногда синяки и ссадины украшают мужчину.

Восени 1944–го Красна армія підійшла до Варшави, але щоб увійти в місто, треба було форсувати велику ріку Віслу, тому з ходу оволодіти столицею Польщі війська що наступали не могли. В лавах наступаючих на Варшаву була й стрілецька дивізія, в якій служив командир взводу лейтенант Микола Ушенко.

Коли вже місто можна було побачити в бінокль на високому західному березі великої польської ріки, прийшло повідомлення, що поляки у місті підняли повстання проти німців. Не дивлячись на те, що війська тільки–но пройшли більше двісті кілометрів, що відстали тили, а палива і боєприпасів було в обріз, солдати чекали наказу на наступ і форсування водної перешкоди.

Проте, наказу до наступу не надходило, навпаки, надійшов наказ окопуватись, підготуватись до прийняття нового поповнення, а також до ремонту техніки, озброєнь і до поповнення боєзапасу, витратних матеріалів, спорядження тощо.

Тоді ще ніхто не знав, що товаріщ Сталін навмисно зупинив наступ, щоб руками фашистів задушити польське повстання, яке в разі успіху могло б привести до проголошення незалежної польської держави, з якою Сталіну навряд чи удалося узгодити свої людиноненависницькі імперські плани.

Те затишшя тривало три, можливо чотири місяці.

В цей період дивізія отримала нового командувача, старого заслуженого генерала, що прийшов замість молодого, норовливого і амбітного полковника–самодура. Новий командувач хазяйським оком оглядав дивізію, цікавився всім господарством не поверхово, а докладно, зі знанням справи, виказуючи такт, розуміння і людяність. Ці риси переважній більшості фронтовим начальникам були геть не властиві, а тому насторожували.

Якось генерал поцікавився у дивізійних кадровиків: хто з особового складу дивізії, що налічувала більше 5 тисяч солдат і офіцерів, воює в дивізії з початку війни. Довго штабні шукали і нарешті дали відповідь: з 1941–го року в складі дивізії залишилось всього 12 військовиків.

- Всех их ко мне, — скомандував генерал.

І ось четверо офіцерів, серед яких був і лейтенант Микола Ушенко, і вісім солдат стояли струнко перед командувачем.

- Ну орлы, ну молодцы. Значит с сорок первого воюете. А где же ваши награды?

- Так, не заслужили, — зам'ялись в шерензі.

- Как не заслужили? – не вгавав генерал.

- Так не было награждений, воюем, живы, да и всё.

- Начальник штаба, — гукнув командувач, — выдать всем за каждый год боев по медали.

Так мій батько отримав в одну мить одразу три солдатські медалі «За отвагу».

- Чому солдатські, — якось вже через роки питав я у нього.

- А тому, — відповідав він, — що командувач дивізії мав право самочинно нагородити солдатів і старшин медалями, найвагомішою з яких була срібна медаль «За отвагу». Офіцерів та тих солдат, що заслуговували на ордени, треба було представляти спеціальним поданням до Верховної Ради СССР і тоді звідти чекати на відповідні наградні укази.

За війну батько мав:

орден «Красная звезда» (давався після війни офіцерам–фронтовикам кадрової армії при звільненні з лав збройних сил);

медаль «За боевые заслуги» (давалась офіцерам–фронтовикам збройних сил на честь 10–річчя Перемоги – Сталін до ювілейних нагород так і не додумався. Ювілейні бранзулетки, як казав батько, це вже заслуга Брежнєва і компанії);

згадані вище три медалі «За отвагу»;