Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Ударна хвиля від закладеного німцями в підвалі споруди фугасу відкинула його і ударила об холодну і мокру стіну, зверху ж на нього впало ще з п’яток тіл, що ще за мить до того були живими людьми. Саме ці, вже мертві тіла прийняли на себе всю масу осколків фугасу, цегли, бетону і штукатурки, рятуючи цим життя моєму батьку.

Єдине, що запам’яталося йому тієї миті – те, що в обличчя попав чийсь, ще теплий і вологий від крові мозок…

Лише через місяць до батька повернувся слух, ще за місяць – мова, а ще за місяць він був визнаний придатним до військової служби і повернувся в свою дивізію з двома нашивками над лівою кишенею гімнастерки: червона за поранення і жовта за контузію.

«Переправа, переправа, берег левый, берег правый» — вчили ми колись у школі рядки з фронтової поеми «Василий Тёркин» Олександра Твардовського. Своє до цих рядків своїми оповідями додав і батько.

На жаль я зараз не згадаю, про переправу через яку ріку розказував батько. Чи то це була Нарва, чи Даугава, чи Німан, чи Вісла… Знаю, батько казав, та я своїм дитячим розумом не запам’ятав.

Зараз дивлюсь на карту і відзначаю, що ріку Волхов дивізія долала без батька – він тоді лікувався у госпіталі, а одужавши попав на переправу.

Врешті якихось подробиць він не приводив. Одне казав – Бог війни його милував, а ангел–хранитель був насторожі і відвів…

На березі ріки офіцери керували своїми підрозділами в підготовці до переправи. Основне була техніка і зброя. Якщо були понтони, а вони вже були, то їх використовували для переправи танків і бронемашин, а також легкої артилерії, кулеметів і набоїв. Все інше повинно було діставатись на той бік як хто уподобиться. Комусь повезло і він знайшов рибальського човна, хтось же знайшов якусь бочку, хтось майстрував пліт з того, що під рукою, хтось просто набивав плащ–палатку хмизом. І всі заздрили їздовим, бо знали, ухопившись за вуздечку коня, добратись на той бік шансів найбільше. Якщо кінь не загине.

Батько відповідав за переправу радіостанцій, акумуляторних батарей до них, а також бігав і прилаштовував до великих човнів інших підрозділів хоч би по одному своєму солдату з дротяною катушкою – зв’язок на тому березі повинен бути за всяку ціну. Без зв’язку утримати плацдарм буде надзвичайно проблематично – про це знали всі, а тому від батька не надто відмахувались.

Нарешті ввірений взвод до форсування готовий.

Мандраж перед атакою, сигнал ракетою, дружні голоси офіцерів і старшин «Ребята вперед, не отставать, расстреляю, мать–перемать…» (гасла атакуючих про «родіну і Сталіна» придумають вже після війни ті, хто на фронтах не бував) і вся маса людей одночасно вискакує з лісу і мчить до берега, на плечах несучи свої «плавзасоби». Тільки–но увійшли у воду – почався кулеметно–артилерійський обстріл з німецького боку. То тут, то там вибухали снаряди…

— Не залегать, головы не гнуть, быстрее в воду, там вас не достанут, — кричали офіцери і мали рацію. Снаряд, що попав у воду осколків не дає, там гинуть тільки від прямого попадання, а це не так просто, отже в воді є шанс.

Батько вскочив на перший передовий пліт, солдати відіпхнулись від берега наперед вирізаними дишлами, аж раптом: «Ушенко, мать твою, планшет потерял». Він мацнув себе за бік, де повинен був бути планшет та тільки намацав обидва огризки ремінця, якимсь дивом одночасно акуратно перерізаних осколком і зіскочив у холодну воду. Було вже по шию, але мерщій назад до берега, адже без планшета, без кодів, шифрів і позивних всі ці радіостанції і дроти на тому березі ставали нікому непотрібні.

Ось він берег, ось планшет… Батько розвертається до води і в цю мить бачить, що пліт, на якому він тільки–но був злітає в повітря. Він закляк, не зважаючи на вибухи, стрілянину, крики, ґвалт і стони… На місце, де тільки що був пліт падав дощ від піднятої в повітря води.

Хтось штовхнув його в спину: «Скорей, чего встал»… Батько автоматично підбіг до іншого плоту і весь час, поки вони пливли до того берега, дивився на те місце, де був його пліт і де він мав загинути – ніхто так і не виплів.

Колись я, школяр п’ятого чи шостого класу, отримав повну і безумовну перемогу над кривдником з сусіднього класу. Бились навкулачки і я його повалив, а потім, коли він все–таки зумів зіп’ятись на ноги, то тільки для того, щоб ганебно накивати п’ятами. Правда і мені трішки попало – тягнуло скулу і нило під оком, але то пусте, головне – я переміг.