Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Відзначаючи черговий день Побєди, батько з дядьком Дмитром завжди бідкались, що не можуть поставити на могилі Григорія хрест.

Не виключаю, що той, хто розстрілював (і той, хто віддавав наказ про розстріл), сьогодні, якщо дожили, попиваючи «наркомівські» сто грам, куплені за «чесно» заслужену пенсію, котру виплачує їм моя держава, подзвонюючи бойовими орденами, святкують Побєду і клянуть «проклятих бандерівців».

Те покоління, на жаль, відійшло ще при СРСР. Хреста на могилі дядька Григорія до сих пір немає. Немає і самої могили. Відомо, що це десь в селі Тепловка Пирятинського району на Полтавщині.

Таких як він в Україні – сотні тисяч. Ні реабілітації, ні могили, ні хреста.

________________________

Корсунь–Шевченківського району Черкаської області ЗАДЕРІ Леоніда Павловича записані 17 квітня 2010 року

Це трапилось в лютому–березні 1944 року в селі, що знаходиться за 8 кілометрів від Стеблева вище по річці Рось.

На березі Росі в урочищі Камінна Лука (від «камінь», місце вигину річки) розташувалась батарея з 5 бойових машин гвардійських мінометів «Катюша» з обслугою приблизно 30–40 червоноармійців.

9–річний Леонід з молодшим братом Петром були в розташуванні батареї і спостерігали процес заряджання реактивних установок бойовими ракетами.

Після команди командира всі солдати почали відбігати від установок. В цей час один з командирів побачив хлопців і погнав їх від машин. Хлопці відбігли метрів на на 200—300 і розташувались на схилі яру, звідки добре було видно розташування батареї.

Прогриміло декілька залпів в бік містечка Стеблева та в бік села Киданівка.

Після залпів десь за годину чи більше до батареї прискакав на коні напівроздягнений офіцер з пістолетом в руці і, голосно лаючись, погнався за командиром батареї. З розмов, що вели солдати, хлопці зрозуміли, що одним з залпів накрило підрозділ Червоної армії і це прибув його командир на розборки.

Через день–два батарея забралась з села, а ще через декілька днів до села увійшов підрозділ контррозвідки «Смерш» в складі теж 30–40 військових, які стали поголовно викликати селян і опитувати: хто стріляв з «катюш», куди стріляв, як стріляв. Налякані селяни не могли нічого до пуття пояснити.

Розслідування велось цілий день, а на вечір смершівці змусили селян їх кормити і поїти. Напившись п’яними, вже потемки, солдати почали бігати по хатах та гвалтувати сільських дівчат та жінок. На очах маленького Льоні та його брата їх мати намагалась захистити дівчат від гвалту, вступила з солдатами в бійку і була ними розстріляна. Було розстріляно ще декілька жінок.

Батько був дома, слабував і лежав на печі. Діти прибігли і розказали йому про смерть мами, але він їх залишив вдома і цілу ніч плакав разом з дітьми.

Тільки вранці, коли солдати покинули село, батько з сусідами знайшли розстріляних жінок і похоронили.

Пізніше стало відомо, що цими залпами «катюш» були знищені опорні пункти німецьких військ в містечку Стеблів та селі Киданівка разом з мирними жителями. Після того, як фронт пішов далі, виявилось, що в Стеблеві та Киданівці не залишилось жодного цілого, чи хоча б напівзруйнованого будинку, жодної хати, жодної печі. Число людей що загинули – невідоме, проте значне. Вижили тільки ті, що ховались в навколишніх лісах.

Леонід Павлович згадував слова батька: «При німцях такого не було, як при наших…»

________________________

Батько виріс в мальовничому українському селі Малютинці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині, з дитинства був привчений до простої селянської праці, помагав своєму батьку, моєму діду Євмену, який в часи НЕПу мав в селі свою лавку, був заможним селянином, проте… Десь в 1929–му році, дід ніби–то «проторгувався» і вимушений був йти в колгосп. Вже потім я дізнався про нестерпні економічні умови, які створила влада незалежним господарям, змушуючи їх погоджуватись на рабські умови колективізації. Підлітком батько пережив Голодомор, розказував що його мати, баба Катерина, готувала кашу з шовковичних листків (село масово вирощувало шовковиці для збору тутового шовкопряду – товаришу Сталіну треба було багато парашутного шовку).

Чому про це згадую?

Батько не раз намагався розказати мені байки фронтових замполітів про обіцянки совєтської влади після перемоги дати селянам землю.

Проте ця тема для мене тоді була нецікава, Мені все хотілось запитати у свого батька–фронтовика, скільки ж він сам особисто убив німців, а той все повертався до солодких речей замполітів. Так я й не дослухав тієї його оповіді, про що зараз жалкую… Видно щось було в тих обіцянках таке, що змушувало офіцера–фронтовика через двадцять–тридцять років після страшної війни все ж повертатись до цих селянських мрій.