Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Одне я знаю точно – цю історію мені ніхто не розповідав. Можливо це підсвідомо зафіксувала дитяча пам’ять: розмови батьків з дідом – про речі, які я ще не міг збагнути. Можливо це – генна пам’ять, адже багато того, що я згадував, було за двадцять років до мого народження. Я цього не пам’ятав, можливо й ніколи не знав, та ось на минулому тижні випадково почута радіопередача про Катерину Білокур, про її нещасливу любов.

Так, так, пригадую, саме це. Це ж вона, та жінка з Богданівни, яка приходила до мого діда з проханням написати листа до Сталіна. Вона вже писала за свого парубка (так, саме за парубка), та їй не відповіли. Вона знає, що Сталін «відповідає» діду, вона просить, щоб за її парубка написав саме дід.

Тоді, в тридцятих, поповнюючи дармову робочу силу для «індустріалізації робітничо–селянської імперії», радянські чекісти, наслідуючи методи ординців, практикували хапати молодь в українських селах та містечках прямо на танцях чи вечорницях, щоб потім засудити їх «за сопротивление органам» з відбуванням покарань «на стройках народного хазяйства СССР». Так в ГУЛАГ попав простий сільський парубок, перше і останнє кохання майбутньої всесвітньо відомої художниці. До своєї Катерини він так і не повернувся, бо мій дід так і не зміг добитися його звільнення.

Про свою біду вона розказувала так, що дід, який не соромився за своє «адвокатство» вимагати чарку – нічого їй не сказав. Бабуся Марія говорила, що одного «дякую» цієї жінки з Богданівни вистачало, щоб дід не пив тиждень.

Від цієї жінки віяло Богом.

Діду вона подякує через двадцять років. Ні, не діду, мені.

Так, так. Ця жінка з Богданівни прийшла в хату, де ще хазяйнувала моя бабуся Марія, якої я ніколи не бачив.

Це було в 1934 році. За двадцять років до мого народження.

Я хочу розказати про малюнки Катерини Білокур, які крім мене ніхто не бачив. Дослідники її творчості навіть не знають про їх існування.

Художниця Катерина Білокур – це художниця сміливих і відчайдушних життєвих кольорів. А ці малюнки, про які я хочу розказати – негатив її творчості. Її нещасна любов, її біль, її заповідь нащадкам, адже виконала вона їх уже десь у 1957 році, цебто за три роки до своєї смерті.

Не знаю чому, але я певен, що пишучи ці картини, вона знала що радянська тиранія, імперське кріпацтво і несвобода впаде і її творчість наближає цей момент.

А починалась ця історія з діда.

Мій дід, Колесник Олександр Іванович, походив зі старовинної священицької сім’ї, що майже сторіччя проживала на Чернігівщині. Він, як і всі його брати мав вищу духовну освіту і, напевно, продовжував би просвітительську духовну діяльність, якій присвятила себе вся його сім’я.

Ще молодою людиною мій дід зустрів революцію і громадянську війну. Судячи з того, що синод РПЦ (Руської православної церкви) наклав анафему на Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним, а для УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) ленінський уряд був урядом ворожої держави, можна вважати, що більшовики у мого діда симпатій не викликали. Сімейних спогадів про героїзм діда в роки громадянської теж до мене не дійшло. Знаю лише, що в 1925–му отримав він приход в селі Кобижча Бобровицького району на Чернігівщині, куди приїхав із своєю попадею, дочку з роду Тимченків, відомим тим, що з нього вийшли декілька православних єпископів.

Народили вони семеро діток, та й жили б во славу Бога, своєї сім’ї та України, якби не жорстоке ХХ століття з масовим психозом комуністичного імперіалізму.

В 1933–му всенародна біда торкнулась і мого діда: в результаті терору голодом, розрахованого класиком марксизму–ленінізму та впровадженого в життя вірними ленінцями, він в один цей страшний рік поховав своїх чотирьох дітей, кинув напризволяще приход і з залишками своєї сім’ї, серед яких була і моя мама, кидає страшну для себе Кобижчу і перебирається до Яготина.

Важко жила сім’я, не маючи ні дому, ні постійного заробітку. Маючи вищу духовну освіту, дід влаштувався рахівником–обліковцем на залізничну станцію, але зламаний важкою долею, почав попивати оковиту.

Сімейні перекази не залишили мені причин того падіння діда, та й ми, сьогоднішні, мабуть, не маємо права судити те покоління.

Від матері, та й від інших людей, мені відомо що дід був дуже доброю доброзичливою людиною, Божу добрість до людей проніс через все своє життя, не втрачаючи її ні за яких скрутних обставин. Навіть позбавлений сану і приходу, він продовжував залишатися духовним пастирем для людей: до нього йшли і йшли зі своїми бідами…