Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Ще невдовзі задиміли кухні. Через деякий час біля них вже вишикувались черги солдат… Потім обід тут же на траві, і хоч команди «відбій» не поступало, розморене військо заснуло в найживописніших позах, які характерно показували як і хто спромігся порятувати свої стрижені голови і татуйовані тіла від «прямого попадання» сонячних променів.

Комфорту правда не було, але так «воювати» ще було можна.

А в цей час і керівники, і різноманітні чергові служб, і працівники чергових змін, а також численні пасажири в аеропорту і навколо нього, які монотонно мінялись, в залежності від «прильоту–відльоту», заглядали у екрани телевізорів, притискали до вух транзисторні приймачі, допитували і перепитували всюдисущих таксистів і водіїв пасажирських автобусів найшикарнішого в той час маршруту «Політ» — що ж там?

Проте у всіх були свої турботи, хтось відлітав, хтось прилітав, хтось проводжав, хтось зустрічав, а для когось це була просто звичайна робоча зміна. Ну прилетіли солдати, ну полягали на траві – головне, що ніхто не стріляє і, здається, не збирається. Шоу закінчилось – всім стало не до них.

Вже глибоко ввечері, коли сонце скотилось за обрій і жара спала, командиру батальйону охорони аеродрому сказали, що «отражать» нічого не треба, бо агресія відміняється, а тому – в казарми. Місцева піхота з блакитними погонами жваво заплигнула в свої «Зіли» та «Урали» і поїхала нарешті додому. В кінці колони до них пристроїлись самохідні установки протиповітряного вогню з уже зачохленими дулами і апарелями. Їх від’їзд викликав полегшення у всіх, хто це бачив.

Потім настала ніч, потім знову день. Очікували що ж буде далі.

То чекали, що скаже Кравчук, то чекали, що ж скаже Єльцин – не вірилось в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика, хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но… очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось…

А військо в кінці злітно–посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам–командирам було не до нього.

Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого там кіпішуєш? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.

Переночувати ніч у серпневому степу на духмяній траві – що ще може бути краще? Кажуть гори, чи то може море. Е, це треба спробувати, а потім сказати.

Правда щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітці з несамовитим ревом несеться щось страшне… проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде…».

Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.

Найдивовижніше, що ніхто з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть в голову не могло прийти, що там, ось поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.

Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливоого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулись не додому, а в іншу країну. Може й не чужу, проте точно в іншу.

В кінці злітної смуги їх будуть тримати дві ночі і три дні. Потім буде команда «відбій. Додому». Вони звично завантажаться і знову в несамовитому ритмі будуть працювати і військові, і цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби–то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, не буде страху незнання і невідання.

Це вже буде красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилось.

Наступного дня, ми з моєю дружиною, кумом Петром і кумою Лідою копали картоплю на своїх городах–ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчудження злітних смуг. Саме там в полі по транзистору ми й почули те історично трепетне «Україна стала незалежною».

Спеки вже не було, на широкому полі і там, і тут копошились люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так і це всі відчули, бо не відчувати не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це була ВОНЬ.