Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Одним з таких офіцерів–запасників був син мого шкільного вчителя, а тоді директор Яготинського молокозаводу Хотиненко Петро Олександрович. Він завжди тішився тим, що теж є офіцером КГБ, хоч і в запасі.

Петро Олександрович був тоді в дуже непевному стані. Річ в тому, що це саме він витяг гниле районне масломолочне виробництво на республіканський рівень. Все просто: грамотний інженер, він розумів, що для модернізації виробничих потужностей потрібні кошти, яких ніхто (в тому числі і рідна держава) і не думав надавати. Тому новий директор пішов на авантюру і на правдами і неправдами добуті кредити організував виробництво козеїну з молока (тоді це був майже революційний крок). Козеїн – це валюта, а валюта – це нове обладнання і т.д.

Він не врахував тільки того, що секретарем райкому може бути тільки людина з психологією кримінального злочинця – так казав Тельман Гдлян, а той знав толк в партапаратчиках. В Яготині теж був райком і теж був секретар, який уміло, нахабно і безкарно організував побори готівкою практично з усіх керівників господарств. То чи може в такому районі якийсь там маслозавод отримувати валюту і проводити реконструкцію виробничих потужностей (ну який же партсекретар повірить, що валюта потрібна для реконструкції? – ха, ха).

Райком, ясно, не може наказати районному відділенню КГБ, тримати цього непокірного директора під агентурним контролем – тільки через обком. Але це райком не може, а спритний партсекретар ще й як може.

Василь Васильович знав і навіть обурювався тим, що інформація від його агента на маслозаводі використовується не зовсім за призначенням. Що саме йому доводилось інструктувати агента і знімати інфу про отримані заводом валютні платежі (чого б цього не робити офіційно через банк?). Однак товариш майор не смів навіть і подумати щоб в чомусь засумніватись, адже виконати наказ партії – честь для справжнього чекіста.

Також товариш майор, будучи справжнім чесним і відданим партії чекістом, дуже любив поласувати продукцією маслозаводу.

Тут треба зробити відступ. Читач може забув, що мова йде про 1985–ий рік, рік «решающий и определяющий», коли полиці магазинів були пусті, а придбати сметану, сир чи те ж масло було неабиякою проблемою. Ясно, що поласувати молочним хотілося і численним агентам, яких опера «прикормлювали», скромно «забуваючи» виплачувати їм належну «дев’ятку», тобто грошові витрати на утримання агентурного арапату, що рахувалися в КГБ по 9–ій статті.

Ніби–то «дрібниця», але саме за цю «дрібницю» я й ухопився.

Петра Олександровича я «ламав» за всіма правила оперативного мистецтва, хоча, якщо відверто, ламати його було і не треба. А коли я пообцяв йому здати агента, який зливає в райком стан валютного рахунку заводу, вербувати його вже було не треба – директор був мені зобов’язаний як земля колгоспу.

Та й я не дуже ризикував, адже агент був не мій і знати про нього я був не зобов’язаний (а хто ж не знає про агентів опера, який з тобою ділить один і той же кабінет?). Та й берегти такого з дозволу сказати агента мені, знову–таки, як чесному чекісту, було проти офіцерської честі. Та й здавав я тіньову схему не резиденту ЦРУ, а офіцеру–оперативнику КГБ, правда в запасі.

Після цього охорона маслозаводу як сказилася – це вам не жарти не пускати на територію заводу цілого майора КГБ. А коли Василь Васильович все ж туди проривався (оперська школа давалась взнаки), то заводський склад раптом став вимагати від нього бухгалтерської виписки з (подумати страшно) його прізвищем на накладній і оплатою в касі. І це продовжувалось не день і не два. Директор заводу був страшенно зайнятий і на дзвінки не відповідав, а коли Василь Васильович все–таки його переймав, то, мовляв, вибач, друже, горю, спішу, почекай хвильку і…

Особливо цінного агента раптом з виробничої необхідності відлучили від бухгалтерії і заперли в цех рахувати бідони, а поки бідони не кінчились, через рахунок проходили кошти, про які райком дізнавався тільки по закінченню звітного періоду і на валюту можна було подивитись реально в цеху, де вона виблискувала нержавійкою нового обладнання.

Наступного понеділка після чергової накачки в райвідділі ми з Василем Васильовичем разом їхали в його авто з Переяслава в Яготин і мовчали. Потім він почав, не дивлячись на мене:

— Миколайович, я знаю, це твоїх рук справа.

— Василь Васильович, ви що забули, що ми з вами на ВИ?

— Та перестаньте… За тіньову схему… тут ви маєш рацію. Давно треба було прикрити це неподобство, а то перетворили КГБ в придаток райому. Я й сам думав її зламати, та якось не рішався, а от як нам агентуру підкормлювати? Вони ж звикли до пайків. А хочеш, я віддам вам підборку на Чернишова? Ну, поваляється вона в вас ще якийсь місяць – і спишеш. Дмитро Григорович видно й справді про неї забув – давно не питає