Array Array - КГБ СРСР. Спогади опера

Він не чурався обговорювати історичні і політичні події, що мали чітко визначене офіційне партійне трактування. Він їх реально оцінював, доповнював і коментував, проте особливістю його був захист імперської ідеології, при помірній критиці більшовизму.

Треба визнати, що Борис Данилович, який мав лише тільки середню спеціальну освіту і досвід будівельного виконроба, був людиною начитаною, ерудованою і знаючою. Він не просто цікавився політично–ідеологічними новинами і новинками, а знав їх на рівні сучасного професійного політолога, багато читав, геть не розмовляючи українською, він не гнушався нею читати не тільки газети, але й серйозну літературу, проте залишався «вірним ленінцем» і вірнопідданим великої імперії.

Завжди радо спілкувався з нами, не жалів на нас часу і виховував нас в своєму, на його погляд правильному морально–етичному руслі. Саме він прививав нам смак до серйозних газет, журналів і книг, вчив нас сумніватись, шукати істину і захищати свою точку зору.

Він же був нашим учителем і незмінним партнером в преферанс, який він знав майстерськи і професійно. Протягом років, ми ритуально блюли його «святу суботу», тобто вечір–ніч з суботи на неділю, присвячену багатогодинному до ранку марафону в преферанс з брандерами з обов’язковими щогодинними перекурами, які присвячувались історії, політиці, спогадам–побрехенькам–анекдотам і життєвій мудрості. Саме на цих перекурах ми залучались до справжнього наукового аналізу історії наших родів, народів і держави.

Мабуть зайвим було б зауваження, що Борис Данилович наряду з компартійною пресою завжди звірявся і з забороненими тоді радіоголосами, які прослуховував регулярно, однак не був в полоні всіх цих пропагандистських першоджерел, а аналізував і вчив аналізу і нас. Він неабияк пишався тим, що саме його вихованець займає таку поважну і престижну посаду і що він вже не просто там якийсь виконроб, а «особа наближена до імператора». Та й що там говорити, гебешний опер в сільському районі – неабияка величина. Це вам не якийсь там секретар райкому–врєменщик, це опора вічної влади. І ось на цю «опору» він має неабиякий і реальний вплив.

Ось так, після одного з таких преферансно–пропагандистських суботніх вечорів десь за рік до Чорнобиля, я з’явився перед ясні очі свого начальства в Переяслав–Хмельницьке райвідділення КГБ, куди, як правило по понеділкам, з’їжджалися всі опера для «звітного відписування». Воно полягало в тому, що ми оформляли–реєстрували отримані за тиждень агентурні повідомлення, готували різні довідки–звіти з інформацією агентів–довірених, писали рапорти про пригоди, події, встановлення контактів і вербовки, отримували начальницькі санкції, поради, зауваження, наганяї і розноси, а потім підшивали всю цю писанину до численних справ.

Ми любили виходити на перекури в наш дворик, де наш сержант Петро старанно робив вигляд страшно зайнятого, заклопотаного і старанного водія біля нашої службової «Ниви».

Тут ми обмінювалися різними новинами і плітками. Чомусь того разу разом з нами вийшов і наш начальник Дмитро Григорович, який взагалі–то ніколи не палив, а у вільних розмовах не завдавав собі клопоту там щось чи когось слухати, а завжди брав слово всерйоз і надовго. Інколи він надавав можливість вставити комусь слівце для того щоб перебити і продовжити свою самозакохану «доповідь».

Зараз вже не згадаю тодішню тему наших розмов, лише зазначу, що після самовпевненої і вірнопідданої дурниці, проголошеної нашим Дімою, я чомусь переказав сказане ним, але з точки зору зарубіжних радіоголосів. Цього не можна було робити ні в якому разі, проте мене якийсь біс сіпнув… і я зірвався.

Треба було знати нашого начальника, щоб описати його реакцію. Всім нам було наказано зайти до нього в кабінет, де нас було поставлено по стійці струнко і прочитано черговий більшовицько–імперський спітч, що у Діминому виконанні більше нагадував історично–істеричну промову Адольфа Алоїзовича на тему чи потрібна нам тотальна війна?

Потім Діма накинувся на мене, як на «ненадійний елемент в наших рядах», що, бачте, сумнівається в мудрості нашого ленінського політбюро і дозволяє собі слухати вражі голоси.

Тут треба сказати, що Діму взагалі–то ніхто не боявся. Про його самодурство ходили легенди не тільки серед переяславських районних керівничків, але й серед гебешного начальства. Не раз кадровики чи інспектори обласного, чи навіть і центрального рівня відверто закривали очі на його витівки, пам’ятаючи важку руку його генерала–свояка, заступника самого Степана Несторовича Мухи. Не раз, бігаючи коридорами обласного управління і підписуючи якісь таємно–термінові папери і відповідаючи на чергове запитання «а хто у вас начальник», чув «а, так це ти у Неділі? Ну тобі, хлопче, не повезло…»