Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

То був період, коли Східня Галичина ще тільки приходила до нам'яти після героїчної, але нещасливої боротьби проти поляків за своє визволення. Приходила до нам'яти і від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра своєю спілкою з поляками. Галичани почали щукати між „петлюрівцями" непетлюрівців. В Галичині, хоч і помалу, наростали знову активістські настрої. Стикаючися з ними, я це відчував. У них не було ясної політичної лінії. До більшовиків мали вони негативне відношення й все чекали, коли на Україні щось переміняться. Допомоги в своїй боротьбі вони сподівалися тільки з Київа, „тоді як там буде український уряд", бо органично вони не могли припустити, щоб дійсний український уряд міг погодитися на віддання Української Галичини полякам. Петлюру і вважали за зрадника, а Радянський уряд за чужий собі, оскільки останній ніби-то не цікавився галицькими справами. П.-П. Штаб готувався до активної боротьби на Україні. Це було причиною, що галичани відносилися до нас не погано, зав'язуючи лише де-які перспективи з активною діяльністю штабу. Розуміється, що тут говорю я лише про інтелігенцію, з якою доводилося стикатися.

Справа з вирушенням П. — П. Штабу на Україну затримувалася. Я рішив їхати до Варшави, щоб вияснити де-які чисто практичні питання в польському Генштабі. Приїхавши до Варшави, через Данильчука одержав наказа від Петлюри прийняти участь в з'їзді ріжних повстанців, який скликано Б. Савінковим. У Варшаві тоді уже не було Зелінського. Його таки довелося усунути, і він виїхав до Данцигу.

На місце Зелінського приїхав Данильчук.

З’їзд відбувався в помешканні по Маршалковській вул. Власне на мене з'їзд зробив вражіння, що на ньому не багато повстанців було. А коли прийняти на увагу те, що всіх учасників з'їзду було менше півсотні, то стане ясним, що то по суті за повстанчий з'їзд був. Більшість делегатів було зібрано в Польщі.

Відчиняв з'їзд сам Б. Савінков. Вислухали кілька привітань. З них цікаве привітання висловив полковник Девойно-Сологуб, який виступив від імени Пілсудського, польського уряду та польського генштабу. Він запевняв, що Польщаіколи не припинить фактичної боротьби проти більшовиків і рада буде підтримувати всяку протирядянську організацію. Само собою, що почути щось подібне від офіційного представника поляків, який до того ще був у формі польського генштабу, для зібрання було дуже приємним. Зібрання нагородило полковника Сологуба овацією. Після того п. Сологуб залишився на засіданнях до кінця з’їзду [9] Цікаво порівняти цей факт з матеріалами дипломатичного листування між Україною й Польщею. В ноті з 31 жовтня 1921 р., надрукованій в „Красной Книге" Нар. Ком. Закорд. Справ УСРР, міністр Скірмунт урочисто заявляє: … „Абсолютно не є правдивим твердження про нараду, яка ніби мала місце 17 червня ц. р. при співучасті урядовця цівільної канцелярії начальника держави, де мав обговорюватися план повстання на Україні"… Це — відповідь на Радянську ноту з 28 вересня, де був запит з приводу такого факту. Але заперечення п. Скірмунта мало свою рацію: дійсно, на нараді не було урядовця цівільної канцелярії, а був там — один з ад’ютантів Пілсудського, і був, як бачимо, в характері представника польського уряду! М. Л. .

На з'їзді виявилося, що Б. Савінков і не збирався припиняти своєї роботи на Україні. Він там організував гуртки „союза защіти родіни і свободи", в який між иншим входили люди, що ненавиділи однаково і революцію і Україну. Були там елементи цільком чорносотенні. Наприклад. Одеська організація складалася з колишніх офіцерів білих армій і 1922 року виконувала директиви т. зв. „Кіріловцев" — монархістів. Представник Одеської організації теж був присутнім на Савінковському з'їзді. Працюючи з Петлюрою проти більшовиків, Б. Савінков одночасово всіма засобами намагався поширити свій вплив на Україні на перекір таки Петлюрі. Взагалі Б. Савінков набирав „всеросійського розмаху", за його власним виразом. В той час Б. Савінков уже мав якісь-то зв’язки з Парижем, куди часто літав на аероплані. У нього був контакт з російськими есерами.

Мною знову було піднято питання про розмежування роботи. Б. Савінкова те питання нервувало. Проте, він мусів погодитися на мою пропозицію, що всі його організації на Україні переходять до повної нідлеглости П.-П. Штабу. Б. Савінков повинен був повідомити їх про наше рішення. Посилаючи своїх людей через Украйну, Б.Савінков зобов'язався надсилати їх до П.-П. Штабу за дозволом для проїзду.