Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Таке саме повідомлення з проханням згоди було послано і д-ру Є. Петрушевичу, що був тоді одночасно і головою Галицької Народньої Ради і членом Директорії. І. Мазепа пише (стор. 168), що з Станиславова ніякої відповіді не було, але це не точно: від д-ра Петрушевича прийшла телеграма, в якій він давав згоду на утворення нового уряду. Він лише ставив умовою, щоб у склад уряду ввійшли два члени його сторонництва, «з текою чи без теки». З огляду на те, що точного означення він не давав, було вирішено закликати А. Крущельницького, галицького радикала, на пост міністра освіти; В. Темницького, галицького соц. дем. — па пост міністра закордонних справ, а О. Безпалка, соц. демократа з Буковини — на міністра праці. Цим підкреслювалося ідею соборності України. Є. Петрушевич не заперечував іменуванню цих осіб; а член Директорії Ф. Швець (укр. соц-рев.) в скорому часі приїхав із Станиславова і також дав свою згоду на створення нового уряду. Таким чином бракувало лише згоди члена Директорії О. Андрієвського (укр. соц. — самостійник). що був тоді в Станиславові.

9-го квітня 1919 року новий Уряд (кабінет Мартоса) перебрав справи, правда, покищо в неповному складі: не було відповіді від І. Липи (укр. соц. — самостійник), якому було запропоновано мін-во віросповідань. Тоді відновилася нормальна чинність урядового апарату. Це піднесло настрій всіх урядовців; та й з фронту приходили звістки про те, що вояки прийняли цю зміну з задоволенням.

Здавалося б, що тепер всі зусилля мусили б бути направлені до одної мети — боротьби з ворогом. На жаль, цього не було. Праві групи: соц. — федералісти, соц. — самостійники, народні республіканці і хлібороби-демократи були проти зміни уряду: вони висловлювали це на державній нараді, а також агітували в цьому напрямі серед урядовців і вояків. Правда, ці партії були дуже нечисленні: деякі з них нараховували лише кілька десятків прихильників; але те, що вони замість конструктивної праці провадили розкладову роботу, не могло не відбитися негативно на загальному становищі.

Зокрема чимало шкоди робило ширення правими колами неправдивих чуток. Наприклад, часопис «Українська Справа» стало нападав на уряд і на окремих його членів, не соромлячись подавати зовсім неправдиві відомості. Найбільш діставалося військовому міністрові Сиротенкові: про нього ширилося, нібито він не має жадного військового стажу, що він прапорщик (хорунжий) воєнного часу; писали, нібито він підчас перебування в Німеччині, в таборі для полонених, провадив роботу, шкідливу для української справи. А в дійсності, Сиротенко був кадровим старшиною, дістався в полон, здається, штабс-капітаном і визначився корисною роботою серед полонених у Німеччині, беручи діяльну участь в організації Синьої Дивізії. Коли цей часопис було припинено за неправдиві відомості, то подібний часопис почав виходити в штабі Північної Групи. Дивне розуміння державності, коли в штабі військового командування виходить часопис, що містить систематичні напади на уряд, а зокрема на міністра військових справ.

На чолі нашої Північної Групи стояв тоді отаман В. Оскілко, колишній вчитель без військового стажу, під час світової війни — хорунжий. Соц. самостійники дуже його підтримували, приписуючи йому такі якості, яких він не мав. Військо під командою Оскілка одержувало зброю і одяг, але участи в боях не приймало: воно все перебувало в стадії формування. Це військо не мало великої боєвої сили, хоч носило голосну назву «Група». Але, коли большевицьке військо заняло Жмеринку і відрізало від уряду нашу Південну Армію, то Північна Група стала останнім резервом. Отож праві партії і вирішили використати Оскілка, плануючи опертися на військову силу для захоплення влади.

Д-р І. Мазепа в згаданій вже книжці (стор. 178–179) правильно характеризує загальнополітичні причини поводження правих партій в той час. Мені залишається ще вказати на побутові причини, головним чином причини особистого характеру.

Головною причиною спроби правих зробити переворот була, на мою думку, їхня амбіція. Наприклад, соц. — самостійники навіть не мали ясно виробленої думки про те, яку державну політику треба було в той час провадити; більшість їх навіть над цим не задумувалася. Здебільшого це були молоді люди, старшини нижчого ранґу, з невисокою освітою, ані теоретично, ані практично не ознайомлені з політикою. Про те вони мали бажання грати в нашому державному життю далеко більшу ролю, ніж то відповідало їхнім здібностям.