Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

1) Рапорт Голови Надзвичайного Суду при Штабі Д. А. від 10-го червня 1919 р. з резолюціями;

2) Вирок суду по ділу Петра Болбочана;

3) Дописка члена Директорії п. Макаренка;

4) Копія відношення Наказного Отамана від 22 червня 1919 р., ч. 284 П. Ш. до Начальника Канцелярії п. Головного Отамана,

Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова до Кам'янця. По дорозі, на ст. Дунаївці, на пероні мене зустрів С. Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як стоїть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. Тоді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього з'являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що як би щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбочана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насміхається над Осецьким та Урядом, що Осецький, нібито, не має сміливості розстріляти його; і що Болбочан хвалиться, що його приятелі скоро його визволять.

У той же день мене відвідав у вагоні Осецький і повідомив, що далі відкладати виконання присуду над Болбочаном він не буде. Здається в цю ж ніч з 28 на 29 червня Болбочан був розстріляний на ст. Балин, В своїх спогадах Є. Коновалець пише, що після суду над Болбочаном він «пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана» («Воля», ст. 132). Це — якесь непорозуміння. Може, Є. Коновалець говорив у цій справі з кимсь іншим, але зо мною він не говорив та й не мав потреби говорити. Як військова людина, він мусів добре знати, що справа Болбочана залежала виключно від Нак. Отамана Осецького та Гол. Отамана С. Петлюри. Як би він хотів інтервенювати в цій справі, то як командант Корпусу С. С. він мав повну можливість говорити в цій справі з ними обома.

Взагалі біля справи Болбочана сплелося дуже багато неправди: нібито варта Осецького відмовилася розстріляти Болбочана; нібито підчас прогульки Чеботарів забив Болбочана стрілом в потилицю; нібито Болбочана було нелюдськи катовано, нібито Болбочан був розстріляний вже божевільним і т. п. Все це видумали прихильники Болбочана, що штовхнули його на цю авантуру, а потім не зробили нічого, щоб його врятувати. На другий день після розстрілу я говорив з командантом запілля полк. Віктором Павленком, що був присутній при виконанні присуду; він мені оповів, що розстріл відбувся так, як того вимагають військові правила; він додав, що Болбочан при тому тримався негідно, не так як личить старшині.

Болбочан впав жертвою групи осіб, що використала його легковажність і політичну наївність для своїх цілей: повалення С. Петлюри. А коли Болбочан своєю поведінкою на суді й після суду скомпромітував і себе й їх, вони пустили поголоску, нібито він збожеволів, а значно пізніше почали додавати, що він збожеволів в наслідок нелюдських катувань. Так, якийсь В. Є. в «Українському Робітнику» (Торонто 2/9/1949) говорить про «фізичні муки», які нібито завдавали Болбочану «підпиті агенти контррозвідки». При цім: він посилається на доповідь сот. Івана Вислоцького. Чи не той це І. Вислоцький, якого на Закарпаттю добре знали, як ретельного співробітника чеського проти-українського органу «Подкарпатске Гласи», як людину неурівноважену та з усякими фантазіями? Але й сот. Вислоцький сам нічого не бачив і не чув, а в своїй доповіді посилається на зізнання якогось «молоденького стрільчика-галичанина» (прізвище не подає). П. Болбочан нібито підчас знущань «божевільно дико кричав», а «майстри» реготалися. Все це — гола видумка і до того дуже наївна: як би справді хтось катував Болбочана, то хиба б варта пропустила у той вагон якогось «молоденького стрільчика», «хлопчину»? До того ж вагон з арештованим Болбочаном стояв недалеко від потягів ріжних міністерств; там навіть у ночі ходили люди; «божевільно дикі» крики Болбочана і регіт його катів чули б ті, що спали, недалеко у вагонах, і про це було б повно балачок; одначе в той час про це нічого такого не було чути.

«Хлопчина» нібито повторив своє зізнання в штабі Січових Стрільців і ніби то «зараз же по тому зізнанню група штабових старшин рішила полк. Болбочана рятувати всіма доступними засобами і для цього увійшла в зв'язок із старшинами 7-ої Запорізької Дивізії». Ну, а наслідки всього того? Ніяких. Принаймні мені не доводилося чути ні про які заходи в цій справі з боку старшин 7-ої Запорізької Дивізії або штабу Корпусу Січових Стрільців, та й командант Корпусу С. С. Є. Коновалець в своїх спогадах нічого про це не згадує.