Мирон Тарнавський - Спогади

Про ці справи міг би я не одно розповісти, бо ж трохи не весь час моєї служби вибирали мене до товариського суду. Спершу був я звичайним членом того суду чести, а згодом, коли дістав ступінь капітана — предсідником. Правдивою приємністю для мене був вишкіл рекрута. Думаю, що старшина, замилуваний у свому місці, мусить любити цей цікавий психольогічний ефект еволюції, що відбувається у військовому нарибку. Я швидко переконався, що вояки негайно орієнтуються, чи старшина, що стоїть перед фронтом, приходить до них, як кажуть, «з серцем чи з перцем». Вони підсвідомо класифікують своїх інструкторів у такому порядку: добрий, вимагаючий, непорадний, садист. До прикмет інструктора примінюють вони своє відношення.

Найбільша трудність для інструктора — це вмілість наладнати контакт з хлопцями. Тут треба бути не так вояком, як педагогом. Тактику поведінки з людьми треба просто вивчити. Без цього трудно опанувати та оховстати десятки чи сотки різних та суперечних індивідуальностей, що в сумі дають таку незбагнуту матерію, як психольогія товпи. Горе інструкторові, що забуває про таку основну річ, як те, що фронт складається з ряду одиниць, які думають і чують. Тут маю на думці швидкість та якість вишколу. Старшина, що не бере під увагу складних психольогічних проблем, що встромлений в довгий ряд однаково допитливих очей, звернених на нього, що нехтує факт істнування інтуїції навіть у найменше психольогічно складної «оферми», ніколи не може надіятися добрих вислідів з його навчальних зусиль. Старшина — садист чи недотепа, коли б хотів, міг би нераз заобсервувати знаменне явище, коли то відділ замісць робити наказаний рух щораз ліпше, робить це навпаки. Причиною цього явища є тиха змова або, докладніше, відрух протесту, що уділяється без слів від одного або кількох осібняків решті. Момент такого психольогічного звороту від субординації до тихого бунту — це страшна річ у вишколі. Треба тямити, що вина лежить в таких випадках лише на інструкторові.

Не буде це самохвальба, коли скажу, що вояки мене справді любили. А любили з тої простої причини, що я їх любив. Любив кожного вояка зокрема, любив фронт, цю довгу низку синіх одностроїв, що іноді докладала великих зусиль, щоби догодити тому, «гострому, але доброму ляйтнантові», як говорили про мене. Яке було відношення вояків до мене, нехай говорить факт, що коли нераз на маневрах віяв холодний вітер, хлопці з власної волі обступали мене тісним колом, щоб захоронити від зимна.

Треба тут підмітити цікаве явище. Ключем до серця послуху в українських відділах була українська мова. Старшина, що говорив по-українськи, мав певні привілеї у вояцтва. Його тоді любили, і ніяка гостра кара для винуватців не ослаблювала у них прив'язання і сентименту до нього. Тому спеціяльні згляди та виїмкові симпатії серед людей я завдячував не лише своїй тактиці, але й тому, що вони знали, хто я такий по національности. Частенько і поляки-старшини для приєднання собі симпатій вояцтва та, що за тим йде далі, збільшення мого сприємливости вживали з успіхом укр. мови.

Бували серед вояків одиниці, яких ніяка міць, ніякі вговорювання не були в силі підпорядкувати наказам, загальній дисципліні. Тоді одиноким засобом був підступ.

Мав я раз у свому відділі одного таки нашого т. зв. хлопського фільософа, що хотів викрутитися від війська. Свій плян переводив вперто й послідовно через півроку. Зрештою, плян простий та загально практикований, лиш не так довго і вперто, як у цьому випадку. Він кривав. Мене нераз лють огортала, коли той драбуга в марші через місто почав робити такі вихиляси, якби його нога була лише мотузком прив'язана до решти тіла. Кому доводилося вести відділ містом, той зрозуміє, який то сором для старшини — мати у відділі одного стрільця, що своїм виглядом чи ходом псує вигляд цілого відділу. Бувало так, що він на найрухливішій вулиці приставав мертво падав на землю, заявляючи, що далі й кроком не може двигнутися. Не помагали погрози, лікарські оглядини, просьби.

З поміччу прийшов мені один майор-лікар, чоловік незвичайно дотепний. Він казав прикликати мого «маркиранта», прив'язав його до операційного стола і з повагою став готовити, оглядати, вилискувати до світла величезними ножицями, якими оперують хіба слонів або коней. Далі казав подати собі пилку.

— Ну, треба тобі, неборако, ногу втинати. Іншої ради нема.

Мій «маркирант» пополотнів. На чоло виступив великими каплями піт.

— Я… я просив би на сторону, — промимрив.