Мирон Тарнавський - Спогади

Після матури не приходилося довго застановлятися над вибором звання. Треба було негайно зголоситися до військової влади, на покликання до однорічної служби.

Півроку старшинської школи у Львові донині остали в моїй пам'яті. Гострий військовий режім був би для мене навіть приємною згадкою, коли б не шикани півінтелігентних підстаршин.

— Гей, пане, той… не плюйте в касарні на долівку; то вам не сальон! — гукали такі педагоги злорадно до сальонових бувальців. Зрозуміле, що на тому тлі доходило до різних конфліктів, які звичайно кінчилися «касарняком» або іншим немилим актом сумнівної справедливости.

Скінчивши школу, я дістав приділ до брідського 10-го баталіону полевих стрільців. Життя в баталіоні проходило доволі одноманітно. Піврічна практика завершила мій вишкіл. І ось одного дня я по старшинському іспиті у Львові опинився вільною птахою по всіх тарапатах гімназійного та військового життя, і ступінем «ляйтнанта» в цивілю.

Один рік заслуженого відпочинку в Барилові майнув одним тижнем. Ніхто не боронив мені тепер досхочу вганяти верхи чи зо стрільбою бродити як день Божий лісами, полями. Я ж був не тільки по матурі, але й паном «ляйтнантом», в якого у шафі лежав новіський, щойно з голки однострій. Як ділав чар навіть у шафі схованого старшинського однострою на чорнооких чи синьооких красунь, про це не треба і згадувати. Про якесь звання й далі не доводилося думати. — Нехай завтра! Ще час… Я ж молодий!..

Верзлося щось там у думці, чи не піти б мені на медицину або техніку. Але за п'янкими втіхами, як кінь, рушниця та дівчина, годі було серіозно що-небудь порішити. Думалося часом навіть про військовий фах, але своєрідне відношення нашого середовища до військовости відсувало цю думку на дуже далекий плян.

Тут би слід спинитись над причинами дивної неохоти українського громадянства до військового однострою. За найповажніший аргумент проти того, щоби син йшов на службу Марсові чи, вірніше, «найяснішому цісареві», ставили батьки обставину, що він не зможе вженитися з українкою тому, що військова влада, як вимогу до женячки, ставляла подружню кавцію, що її мусіла суджена внести у подружжа. Кавція не сміла бути нижча від квоти, що несла річно 600 корон відсотків. Була це сумка, очевидно, так величенька, що при вбогости нашого загалу не багато найшлося би відданиць, випосажених у такий гріш. Тому наші матері нерадо бачили своїх доньок у товаристві старшин. Їх уважали баламутами, що осоромлять родину та обезславлять дівчину, бо із загальновідомих причин оженитися не зможуть. Та не тільки у жіночому товаристві гляділи на активного старшину криво. Його приявність чи то для вчителя, чи священика не була дуже-то мила. Таким чином, хто рискнув присвятити себе військовості, той згори призначував себе на баніцію зі свого середовища.

Розсуджуючи ці справи нині, я вважаю, що недостача розуміння ваги своїх військових професіоналів, хоча й оправдана своєчасними обставинами, привела опісля до великої шкоди, бо саме брак фахівців у воєнному ремеслі та вишколених старшин причинився чи не найбільше до нашої програної боротьби у визвольних змаганнях. Я завжди згадую слова одного знайомого: що кілька українських генералів у австрійскій армії могло більше зробити для нашої справи у Відні, як ціла тогочасна парляментарна репрезентація. А що вже казати про 1918–1920 роки…

На мою дальшу долю остаточно вплинула доволі малозначна подія. Склалося так, що митрополит Сембратович у візитаційній об'їздці заїхав до Чанижа до мого швагра, що був там священиком. В той час і я там був у гостині. На прийняття у швагра, влаштоване з нагоди відвідин митрополита, запрохано й місцевого колятора гр. Баденія з дружиною. Швагро, зайнятий розмовою з митрополитом і графом, склав на мене обов'язок бавити решту гостей та повнити при столі чинности майстра церемонії. Я почувався в цій ролі дуже добре, тим більше що на мені, як цяця, пишався четарський однострій, що його я не забув з нагоди торжества надягнути на себе. Мій доволі гладкий вигляд, двацять і два роки, «ляйтнантський» однострій вподобалися видимо графові, коли під час розмови, в якій він випитував мене, що задумую робити та чому посвятитися, дістав від нього нашвидко зладжене поручення-писульку, що у ній чорним на білому було написано, мовляв, пред'явник цього письма поручається управі Краєвого Виділу.