Мирон Тарнавський - Спогади

По скінченні вселюдної школи батько дома підготовив мене до іспиту у другу гімназійну клясу. Іспит я склав у німецькій гімназії у Бродах. Моє життя основно змінилося. Місто, станція, німецька мова, чужі люди. Життя нецікаве, безбарвне. З'явилась у мене нехіть до всього, а головно до науки в трудних, чужих мовах — німецькій та польській. Одинокими предметами, що я їх правдиво любив і залюбки вчився, були математика й фізика. Так що ж, коли за решту рясненько сипалися двійки, що це аж розгнівало батька.

У пересвідченні, що зміна окружения матиме корисний вплив на висліди в науці, батько переніс мене до львівської гімназії. З-під ринви на дощ. Велике місто, чуже окружения дорешти притупили охоту вчитися. А професори, як то водиться, зовсім не хотіли потурати моїм недостачам. З-під граду двійок по році науки я чкурнув геть зі Львова та опинився в рідному Барилові. Стурбований батько піднайняв тоді інструктора, і так довелося в два роки надробляти три кляси. Коли ж зважити, що львина частина дня сходила мені на улюбленому швенданні з рушницею на плечі чи на очайдушних ескападах на баских конях, то справді неабияке це чудо, що одного дня я склав іспит до шестої кляси знову-таки у Бродах. Тепер на диво наука йшла мені зовсім легко, і я не оглянувся, як застукала мене матура, а там і п'янлива свобода після восьми літ то сумних, то веселих днів гімназиста.

О, так, бували дуже веселі дні! Нинішні гімназії вполовину не нагадують тих передвоєнних, давніх. Тоді під покришкою залізної гімназійної дисципліни кипіло життя, охота до псотів, незрівняних дотепів, що, згадуючи їх, ще й нині бере охота сміятися на ціле горло.

У клясі хоч терези пословичної, професорської справедливости вгиналися під вантажем злих, а рідше добрих нот, то все ж дотеп і вишукані витівки нашого табуна були на денному порядку та доводили бідних бельфрів до розпуки.

Раз під годину німецької мови прохає мене один товариш, що саме глибоко відчував всі немилі наслідки цілонічної гульні включно зі знаним каценямером, збудити його, коли треба буде найдужче ревіти. А ревіти треба було зо всієї сили, коли до кляси входив професор від німецького й гімнастики, щоби запевнити собі його добрий гумор та добрі ноти.

Мій товариш захріп надобре. Увійшов німець. Наш табун зустрів його пекольним вереском. По лавках застрибали учні в дивачних сальто-морталє, від чого йшов ще більший гамір. Обличча німця розтягнулося у добрячій посмішці, мовляв: молодість має свої права… Гамір спроквола вщухав. Я пригадав собі щось. Зиркнув у бік заколисаного товариша. — Той спав. Годі ж будити його тоді, коли вже ревіти не треба. Тому я залишив його в спокої. — Хай продрімається бідолаха… Але горе не спить. Подобалося німцеві на самому-таки початку викликати прізвище сплюшка. — Мовчанка. Я в цю мить присунувся до нього та зо всієї сили гатнув його черевиком у ногу. Той невиразно щось пробурмотів. Вдруге я жбурнув його не на жарти кулаком в бік. Це помогло. Мій товариш стрибнув та, не розплющивши ще гаразд очей, — як не гукне, як не ревне голосом джунглів чи пампасів! Усім нам морозом по шкурі прогнало. Професор оторопів. Далі, відорвавши з жаху пристиглі до землі ноги, метнувся в наш бік. Вскочив між лавки та простісько на мого друзяку. Вхопив його за плечі та як не почне трусити! Так і душу можна іноді витрусити, як той бідолаху «тверезив». Йому ж і на гадку не впало, що тут діло в чому іншому. Він був щиро пересвідчений, що учень зовсім звичайно збожеволів.

Далі витягли нашого «божевільного» надвір, обливали водою, розтирали, допитували, чи покращало. Кому тільки відома була справжня причина пригоди — давилися зі сміху. Ясно, що той, зберігши у підсвідомості тямку про те, що пробуджений має втертим звичаєм гукати, гукнув собі щиро, від серця, як велів звичай. Історія докінчилася тим, що ми всі у різних настроях вернулися до кляси. Одні були веселенькі, що година щасливо обійшлася, професор задоволений, що хтозна, чи не врятував учня від неминучого божевілля, а мій приятель лихий, як сто чортів. І не диво. Весь одяг на ньому був промочений до нитки, а він сам вийнятий масажем і «випадковими» стусанами, що мали послужити за лік на небезпечний напад шалу.

Національні моменти в гімназійному житті виступали блідо. Вправді українці, поляки й жиди творили три окремі групи, що різнилися не тільки мовою, але й своєрідними внутрішними відносинами, та по суті взаємовідношення цих трьох груп було вповні льояльне та приязне. До всіх нас, замкнених у залізний обруч шкільної дисципліни та примусу поїдати книжкові мудрощі, не доходили відгомони правдивого життя та національних зударів і сутичок, що змагалися з кожним днем. І в голову нам тоді не приходило, що доля колись розставить нас по ворожих собі фронтах та прийдеться декому з нас прикрим способом визбуватися солодкавого посмаку колишньої «ідиллі», що на чужу користь присипляла почуття нашої національної окремішности та довговічні наболілі квестії.