Леся Українка: Кримськи спогади

Пiвденний краю! як тепер далеко

Лежиш вiд мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осiнньої негоди

На Чорнiм морi. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темнi води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долинi зеленiє,

Де грає сонця промiння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привiтають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докiрливого слова

Тобi не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долi,

Не винна ти, що я така нещасна.

1891

В час гарячий полудневий

Виглядаю у вiконце:

Ясне небо, ясне море,

Яснi хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна свiтла

Та злотистої блакитi,

Певно, тут не чули зроду,

Що бува негода в свiтi!

Тиша в морi… педве-ледве

Колихає море хвилi;

Не колишуться од вiтру

На човнах вiтрила бiлi.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем,

В'ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла пiдiймає,

I здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотiла

У мале човенце сiсти

I далеко на схiд сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схiд сонця,

А вiд сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшнi для мене вiтри,

Нi пiдводнй камiння, -

Я про них би й не згадала

В краю вiчного промiння.

Євпаторiя

1890, 16 серпня

Досить невiльная думка мовчала,

Мов пташка у клiтцi замкнута од свiта,

Пiсня по волi давно не лiтала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пiсне, у свiт погуляти,

Розправити крильця, пошарпанi горем,

Час, моя пiсне, по волi буяти,

Послухать, як вiтер заграв понад морем.

Плинь, мой лiсне, як хвиля хибкая, -

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пiсне, як чайка прудкая, -

Вона не боїться, що в морi загине.

Грай, моя пiсне, як вiтер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма що вiдгуку вiтер не має,

А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря, 1890, 17 серпня

Цiлу нiч до зорi я не спала,

Прислухалась, як море шумiло,

Як таємная хвиля зiтхала -

І як серце моє стукотiло.

Ночi темної дивнi почвари

Заглядали в безсоннії очi,

I страшнiшi, нiж соннi кошмари,

Тi привиддя безсонної ночi.

Думки-гадки, мов птахи нiчнії,

Налетiли, тяжкi та суворi,

Ох, непевнi тi думи страшнії,

Наче хвилi у півнiч на морі!

Хто одважиться в лiвнiч на море

Своє хибке човенце зiпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Свiтовеє серденьком збагнути?

Той у пiвнiч на море поплине,

Хто не думає ранку дiждати…

Хай же думка моя вiльно лине, -

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурi-негоди

Цiлу нiч буде човен блукати;

Як зiйде сонце правди та згоди,

Я тодi вiчним сном буду спати.

Буде шарпати буря вiтрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б менi доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторiя, 1891

Нiчко дивна! тобi я корюся,

Геть всi темнії думи сумнi!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в срiблястому снi.

Люди сплять, спить i людськеє лихо, -

Лихо сили не має в сю нiч.

Тихо скрiзь, i на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула прiч.

Може, тiльки сховалась глибoко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здiймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилi вiд срiбла блищаться!

Глянь, як небо синiє вгорi!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промiнь ясної зорi.

…

Плине бiлий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине бiлий човник, вiтер ледве дише,

Ледве повiває.

Бiлії хмаринки, лебединi крила,

Угорi гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Мiсяця сягають.

Мiсяченько свiтло i рожеве, й срiбне

Кида-розсипає,

I ряхтить, i сяє свiтло теє дрiбне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морi кораблi виднiють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти мiсяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне мiсто,

Там, де нам прекрасна

Дорiженька сяе, де пала огнисто