Мирон Тарнавський - Спогади

По кільканацяти хвилинах задержки ми рушили дальше. Конвоєнт хвилювався, підстрибував на возі, штовхав візника кулаком у бік, аж врешті перед нами з'явився двірець. Не доставало ще нам п'ятьсот метрів до нього, коли озвався гудок — із двірця виїхав поїзд. Ним, власне, я мав від'їхати до Москви. Конвоєнт гидко закляв.

Та все ж ми доїхали до стаційного будинку. Сюди відтелєфонували конвоєнтові з Балти, куди він звернувся до властей зі запитом, що має дальше робити зі мною, відставити мене назад до міста.

Поворітьма ми їхали мовчки. Лиш конвоєнт якось збентежено, роблено безтурботно підсвистував «яблучко».

У Балті, в команді міста, перше, заки пустили мене домів, казали підписати деклярацію, в якій я зобов'язуюся не опускати границь міста. При поладнуванні формальностей комісар, який виготовлював текст деклярації, запитав мене без очевидної потреби:

— А яких ви переконань?

Він, певно, надіявся, що я поквапно й широко почну оповідати про те, що я по суті комуніст, інтернаціоналіст тощо, що й справить йому неабияку приємність. Проте я цеї приємности йому не зробив.

— Я українець по переконанні, — відповів я коротко.

Це заскочило комісари. Він подумав, посапів і по хвилині наглим рухом гатнув себе кулаком у груди і скрикнув:

— А я комуніст.

Я подався на свою давню кватиру. На другий день зрана мій син дістав сильну гарячку. Показалися перші ознаки тифу.

Минуло три важкі для нас тижні. Нераз мені видавалося, що син не вийде з цеї недуги.

Деколи й мене покидала охота до життя. Події останніх тижнів мене морально розторощили. Огорнуло мене збайдужіння до всього, вбивча апатія.

Тим часом нашу армію переформували на більшовицький лад. Склад її збільшували виздоровцями, втікачами та ріжними приблудами. Від часу до часу робили для наших старшин і стрільців сходини, що мали за мету освідомлювати і вибивати з голови «націоналістичний дурман».

Звичайно, в таких випадках збирали нас на величезному подвір'ї того будинку, де містилися большевицькі установи, ставили старшин в один ряд, стрільців у другий, і починалося «освідомлення». Було трохи промов у знаному большевицькому стилі, де щодруте слово чергувалося з вигуком «таваріщі», при чому дуже часто «р» гарчало на семіцький лад, а щодва речення буржуї цілого світу конали в затисненій жмені промовця. Було дещо орхестри, яка до зануди, що десять хвилин розпочинала віднова «Інтернаціонал». І було трохи злишків з військового церемоніялу давної буржуазної армії. Цеї приємности «таваріщі» не могли собі відмовити. Виглядало це так, що коли «освідомлювані» стояли у двох рядах, звернених до себе лицем, комісар або інший «достойник» сідав на коня та під звуки орхестри, що дула тоді найголосніше «Інтернаціонал», з рукою при дашку шапки робив «перегляд», поїзжаючи поміж рядами.

Під час одної такої паради склалася подія, яка на хвилину вирвала мене з апатії.

Саме коли вже промова покінчилася й з черги прийшла та точка незмінної програми, в якій комісар з міною Наполеона робив перегляд ряді її, крайно знуджених непотрібною комедією та змучених довгим стоянням (багато з-поміж нас ледви держалося на ногах від недавнього тифу), я побачив, як на подвір'я в'їхав їздець на мому Каштані.

Я відразу пізнав мою шляхетну коняку, що викидала нетерпляче задніми ногами, мовби хотіла тим способом доказати, що вершник на її хребті для неї крайно осоружний. Мене вхопила лють. Мого чудового Каштана об'їзджує якийсь Мошко-чекіст. У безсилій злості я затиснув зуби, щоби на голос не вилаятися.

Тим часом комісар під'їхав до краю фронту. Орхестра, що стояла невдалеки наготовлена, ревнула першими звуками «Інтернаціоналу». Гукнуло велике трубище грімким басом. І тут мій Каштан як шарпне, як не понесе нефортунного вершника! Обтрушував він бідного комісаря по подвір'ї, обтрушував, аж врешті успокоївся на хвилину. Здавалося, що Мошко вийде з честю з цеї історії. Та де ж там. Мій Каштан не з тих, що так легко забувають обиди. Коли вже комісар настільки успокоївся, що видавив на почервоніле обличчя знову наполєонську міну і недбалим рухом підносив руку до дашка, прийшло йому, певно, на думку, що може закінчити свій нефортунний виступ справжнім офіцерським жестом і затерти тим чином перші неприємні для нього вражіння. Тому стягнув віжки та хотів осадити коня на те, щоби балєтовим рухом зістрибнути зі сідла. Каштан лиш на це ждав. В моменті, коли нога комісаря висвободилася з одного стремена, щоби зробити у воздусі граціозний лук, — Каштан, якби побачив духа свого прадіда, рванув, став дуба та, не інтересуючися долею вершника, пожогом вилетів з подвір'я. На місці випадку зостався комісар, блідий, заляканий, в сидячій поставі, що її доволі важко описати.