Мирон Тарнавський - Спогади

Вже так склалося, що кам'яниця, в якій я жив, була зовсім схожа до сумежної, в якій мешкав предсідник революційного трибуналу. Звався він, наскільки тямлю, Пучко. Отож цей, кажім, Пучко, маючи, очевидячки, на сумлінні чимало «буржуйських» істнувань, ходив, як запаморочений. Внаслідок того кілька разів денно вскакував до мойого дому, а то й до дверей моєї кімнати. Помітивши свою помилку, він з невиразним бурмотінням завертав назад, обкинувши мене розсіяним поглядом. Ясна річ, що я, дожидаючи з години на годину якоїсь візити від «таварищів», що вирішать мою дальшу долю, за кожною помилкою «приємного» інтруза здригався, міркуючи, що приходить на мене черга стати зразу перед революційним, а далі небесним трибуналом. До речі, й нерви у мене по останніх переходах розхиталися зовсім. Вистарчив найменший стук чи голосніший вигук, щоби мене морозом по шкурі прошибло.

На вулицю я виходив лише з конечної потреби. Значить за їжею для себе і сина. Треба ж згадати, що заєдно, ще з-перед часу, коли наша армія перейшла Збруч, їздив зі мною мій кільканацятьлітній синок, що ніяким чином не захотів зостатися дома при мамі, лиш держався батька в його мандрівках, мабуть, щоби привчатися при ньому воєнного ремесла.

Швендяючи вулицями міста за молоком чи бульбою, я мав змогу підмітити не одне. Тямлю, за містом у саді гр. Грохольського був викопаний величезний рів. Тут, власне, виконували більшовики присуди над тими, яких я бачив через вікна моєї кімнати. Рів був ледви присипаний землею, тому декілька разів я мав нагоду приглянутися тому, що в нім було, та виснувати з того картину екзекуції. Засудженим виконавці присуду скручували кільчатим дротом руки, по одному відводили до ями та стрілом у зад голови передавали їх «буржуйські» душі під опіку небесним силам.

Згідно з моїм поверховним обчисленням, на підставі баченого в рові та підміченого з вікон моєї кімнати розстріляних у балтському саді за місяць-півтора могло бути понад 2.000. Були це переважно селяни, міщани, ну, й «буржуї», засуджені за «нехіть та шкідництво супроти радвлади». Замітне, що, як пізніше я довідався, між двома з накладом тисячами розстріляних трапився лише один жид. Цей факт незвичайно вимовний.

…І врешті, одного дня я діждався того, чого надіявся. Під вікнами моєї кімнати спинилася якась бричка. По мене — шибнула думка, і я метнувся до вікна. З брички зіскакував якийсь антипатичний тип більшовицького ватажка.

Він і справді по мене приїхав. Це був галичанин — комуніст. Озброєний важким наганом, з театрально зісуненими бровами, роблено басовим голосом та не дуже ввічливою «пропозицією» негайно збиратися не зробив землячок на мене милого вражіння.

— Ов, буде зле, — подумав я, — коли по мене таких бандитів посилають.

Сіли ми зі сином на бричці, землячок з наганом у жмені за нами, й ідемо. Зі слів конвоєнта, які він цідив лиш кутиком губи, я довідався, що їдемо на стацію, а там мають мене вмістити до поїзду, що везе Микитку та Ціріца до Москви. Мене присіли невеселі думки. Я добре знав, пощо везуть мене до Москви, та й задобре пізнав більшовицьке правосуддя, щоби рожево задивлятися на цю ескападу. Мій погляд мимоволі звертався на змарніле личко сина, який, як звичайно, не хотів і цим разом покинути батька у непевній проїздці до далекої Москви.

А бричка швидко гнала вибоїстим шляхом. Та все ж їзда видавалася мому конвоєнтові, мабуть, заповільна, бо він заєдно принаглював візника, щоби той поганяв.

Минали ми вже передмістя Балти, коли трапилася пригода, що хтозна чи не врятувала мені життя.

Саме коли бричка звернула на бічну вуличку, проходила впоперек дороги стара жидівка. Замало було їй часу втекти від брички, й зашвидко гнала бричка, щоби в бігу спинитися. Отже, нічо дивного, що жидівка опинилася спершу під копитами коней, а далі поміж колесами брички.

Бричка стала. Спершу зняла вереск жидівка з-поміж коліс, потім почали кричати прохожі, а врешті завила тічня жидів, що повискакувала з провулків, якби там ждала, вже до того наготовлена. Поторощену, але живу жидівку витягли з-під воза, проклинаючи незручну їзду візника. Дедалі з'явився передставник «влади» в особі якогось гротесково озброєного жидка, який видимо порішив не пустити плазом розчавлення його співплемінниці. Як не сіпався мій «милий» конвоєнт, як не вигукував, а все ж мусів супроти грізної постави товпи та гротескового жидка дати стягнути зі себе протокол, який підписала ціла гурма приявних.