Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 року до літа 1993 року залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали черговий наступ на Сухумі - третій з початку року.

У травні 1993 року з партією «Громадський Конгрес Грузії» було досягнуто домовленості про спрямування в Поті групи радників для формування батальйону морської піхоти. На той час військові формування мала кожна партія, що себе поважала. «Мхедріоні» роззброювали в горах відділки міліції. Кетовані, простомовно «Кетуші», формував Національну гвардію.

До Тбілісі вилітали кружним шляхом, через Баку. Політична ситуація була дуже складна. На Кавказі східна хитрість намагалась обіграти московсько-візантійську підступність. У цій справі головне було - не опинитися в ролі зернятка поміж двома жорнами. Союзники світили перед москалями свої неофіційні переговори з нами, намагаючись використати цей фактор для тиску на Москву.

Завдання було поставити всі крапки над «і» в переговорах із союзниками та провести глибоку розвідку на напрямках майбутніх дій наших підрозділів. Тому склад групи було обмежено. Разом зі мною летіло дев’ять чоловік, майже всі зі старої «вовчої зграї». Був намір - сформувати в складі батальйону групу бойових плавців. Грузинським ВМС, що складалися з озброєних ДШК і «зушками» сейнерів та різних дрібних суденець, не було чого протиставити кораблям Чорноморського флоту, можливо, крім кількох гармат берегової оборони, гаубиць Д-30 і зенітних гармат калібру 85 - 100 мм. Якщо не вистачає сили знищити кораблі у відкритому бою, треба спробувати знищити їх на якірних стоянках. Проти портових споруд та місць бункерування планувалося застосувати малі штурмові загони. Оскільки мій досвід підводних заглиблень обмежувався аквалангом, довелося збирати відомості про інструкторів підводного плавання, які мають досвід користування кисневими приладами замкнутого циклу.

Невдовзі знайшли кандидата - такого собі «Обуха». У минулому бойовий плавець-надстроковик, він надто довго вештався серед туристичних, спортивних і кіношно-декораторських тусовок, обмежуючи коло своїх занять інструктажем, рятуванням потопаючих і культуризмом. Загалом людина рухалася до того, щоб стати «толкієністом», «військовим реконструктором» чи ще чимось подібним до цієї цілком безневинної публіки, якби 1992 року не вступила до лав УНСО. Коли підвернулася війна, Обух вирішив забути про свою сивину. На цей час його син Цвях, якому щойно виповнилося 18 років, уже встиг на свій страх і ризик взяти участь у Нагорно-Карабаському конфлікті на боці Азербайджану. Що найцікавіше, батько з сином між собою спілкувалися російською мовою. Син взагалі почав вивчати українську з військових команд. Щоправда, опанував її досить швидко, на відміну від більшості наших можновладців. Мабуть, метод вивчання державної мови ефективніший під мінометним обстрілом.

З першою партією унсовців батька з сином було відправлено до Абхазії, де почалося формування української сотні (аналог совітської роти) «Арго». Спочатку я думав обмежити коло їхніх обов’язків такими прозаїчними речами, як придбання водолазного спорядження й підготовка особового складу. Обух довго жив у Абхазії й міг навіть спілкуватися не тільки грузинською мовою, а й місцевим тубільним наріччям. Але не так склалося, як гадалося. Мій «інструктор» твердо вирішив наслідувати ідеал «білого найманця», подібного до «Конго-Мюллера» або Боба Денара та інших безіменних авантюристів часів кризи в Біафрі й Катані. Цій людині не можна було відмовити в своєрідній цілеспрямованості. Готуючись до подорожі, він наростив цілком пристойні м’язи найнеефективнішим способом гімнастики - ізометричним. Гірше йшли справи з підводними диверсіями.

З’ясувалося, що чималий запас технічних засобів батумського дельфінарія з невідомих мені причин був недосяжним. Грузини, по простоті душевній, гадали обійтися цілком непридатними для військових цілей «пузирковими» аквалангами. Їхні комісіонери з готовністю запропонували закупити їх у Туреччині. Обух замріяно пускав слину в передчутті появи довгоочікуваних іграшок: скутерів, гідрокостюмів, гарпунних рушниць і ножів. Я наполіг на придбанні спорядження в Києві. На колишній учбовій базі ДТСААФ знайшлася якась кількість кисневих приладів та іншого легководолазного спорядження. Не існувало проблем і з вибором цілей. Російський Чорноморський флот постійно піддавав обстрілу грузинське узбережжя, ефективно підтримуючи сухопутні сили сепаратистів. Як я вже казав, протидіяти цьому грузинам не було чим. Але як кажуть - коли неможливо поламати бронепотяг, треба знайти гвинтик, викрутивши який, можна потяг зупинити. Уздовж сочинського узбережжя на будь-якій з якірних стоянок атаку можна було здійснити цілком безкарно. Тут не можна не згадати античний принцип простоти задуму й виконання. Атакувавши якнайлегшу ціль у російських територіальних водах, ми досягали достатнього пропагандистського ефекту. Приклад? Історія з «Авразією», що сталася пізніше.