Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Микола Новіченков, Москва: «У Москві поширилися чутки, що на кордоні з Абхазією збирають найманців та платять непогані гроші. Ось я й приїхав. Нас було п’ятеро. Сказали, що підемо другим ешелоном, але нарвались на хохлів з УНСО, як то кажуть, у справжню м’ясорубку. Раз за разом нас гнали вперед, а позаду йшли ті, які нас найняли. Зі мною разом були три російські хлопці й чеченець. Потім я побачив їх убитими. Хто їх убив, не знаю, цілком можливо, наші «роботодавці», щоб не платити обіцяних грошей».

Олександр Сергійович Рушкін, Камчатський округ, м. Еліозова, рядовий Кантемірівської дивізії: «За порушення порядку потрапив на гауптвахту. До камери зайшов начальник штабу, дав у руки речовий мішок і сказав: «Їдеш у відрядження». Але куди, не сказав. Посадили в літак. Так опинився в Абхазії в Гудауті. Хотів повернутись, але мені відмовили».

У той самий час почали бойові дії російські військові частини. Серед них 345-й десантний полк МО, дислокована в Гудауті ескадрилья, в Очамчирі та Гумісті батальйони МО Росії. Під час боїв супротивникові надавали підтримку кораблі військово-морських сил Росії, які бомбардували прибережні міста й села. Особливо жорстокому обстрілу піддавався Сухумі. На місто було скинуто десятки тисяч бомб та снарядів. Обстріли проводились переважно вночі, по густонаселених мирних кварталах. Жертвами цих варварських акцій стали більше як 400 сухумців. Усі ці події чітко говорили про неприкриту агресію Росії проти Грузії.

Ось кілька прізвищ найманців - громадян Росії: Шаміль Басаєв - командир військ Конфедерації горських народів Кавказу (намагався уникати бойових сутичок із підрозділами УНСО); Харат Казбек - генерал; Султан Сосланієв - генерал; Анатолій Сидоренко - полковник ВДВ, курував збройні сили Абхазії; Іван Кононов - казацький генерал, пізніше покаявся в своїй помилці; Микола Гуско - казацький атаман, командир роти; Борис Акуміничев - полковник совітських військ, воював в Анголі, Сирії, Афганістані; Ігор Лунєв - генерал-майор, член російського легіону (привіз в Абхазію більше 50 найманців); Геннадій Колодін - поганяйло «колода», майор, командир підрозділу спецпризначення; Михайло Бондаренко - прізвисько «гуляйполе», капітан ВДВ (керував взяттям Сухумі); Роман Семюлін - майор, начальник дислокованого в Ешерах батальйону. Серед найманців були також генерали міністерства оборони Росії: Кондратьєв, Сигуткін, Сорокін, Чиндаров; начальник Генерального штабу міністерства оборони генерал Колесніков, капітан Бондаренко, капітан Єфремов, капітан Ніколаєв, підполковник Кравчук, підполковник Сидоренко, майор Климов, майор Семігулін, начальник казацької частини Петров.

Почався геноцид братнього грузинського народу. Скориставшись угодою від 27 липня 1993 року про виведення сторонами важкої техніки й артилерії, яке було здійснено тільки Грузією, сепаратисти 16 вересня почали штурм Сухумі та Очамчирського району. Всупереч усім міжнародним нормам, постійно вівся обстріл сухумського летовища, через яке повітряним транспортом здійснювалась евакуація тисяч мирних жителів і поранених. Прицільним вогнем сепаратисти та їхні союзники збили кілька цивільних літаків, у результаті чого загинуло багато мирних жителів, серед яких більше 50 жінок та маленьких дітей. Серед тих, хто шукав порятунку на сухумському летовищі, були не тільки грузини, а й росіяни, вірмени, греки та люди інших національностей. 27 вересня, після закінчення боїв за Сухумі та фактичного припинення бойових дій, було розстріляно Голову Ради Міністрів Автономної Республіки Абхазії Жиулі Шартаву та інших представників автономного уряду: мера міста Гурам Габіскірію, члена Ради Міністрів Джумбера Беташвілі, начальника поліції Тенгіза Рапану. Одразу ж після захоплення міста Гагра було розстріляно депутата Верховної Ради Республіки Абхазії, заступника начальника адміністрації Гагри Михайла Джинчарадзе, тисячі інших урядовців та цивільних громадян. За неповними даними матеріалів слідства, у результаті етнічних чисток на території Абхазії було вбито 5738 чоловік. Біженцями стали 267 345 чоловік. Грузини були шоковані хвилею кривавого терору, який можна було порівняти хіба що з комуністичним терором часів громадянської війни.

Тепер я зрозумів, як це люди самі рушали на смерть під час війни. Спочатку з’являються накази: під загрозою смертної кари всім жителям певної національності зібратись у певному місці, о певній годині. Кожен відчуває: щось не так, але не хоче створювати собі проблеми. Якщо ж виконати вимоги, можливо, біда обмине. Ти йдеш на обумовлене місце, підписуєш якісь папери - й тебе вносять до списків.