Валерій Бобрович: Щоденник сотника Устима

Самі технічні проблеми було зведено до мінімуму. Забортне розміщення контейнерів зі спорядженням давало змогу уникнути викриття навіть за здійснення митного та прикордонного огляду. Хоч як, а майже десять років я, як і весь, власне, склад торговельного флоту СРСР, промишляв контрабандою і, без зайвої скромності, досяг на цьому ґрунті певних успіхів. До речі, саме в торговельному флоті я вперше засумнівався в ідентичності двох «братніх» слов’янських народів. Працював я тоді електромеханіком на торговельному судні. Стояли ми в Анталії, спека була під 40 градусів за Цельсієм, крім того, там був турецький курорт для мільйонерів. Враховуючи це, на березі нам, «полпредам» СРСР, з огляду на нашу злиденну заробітну плату, не було чого робити. Та пройшла чутка, що в порту можна купити питний спирт по 4 турецькі ліри за півлітра. Екіпаж скинувся. Я ніколи не уникав нагоди зійти на берег, ознайомитися з досі незнаною землею, звичаями місцевого населення, тож одразу зголосився піти старшим групи. Зі мною пішли електрик Бабіченко з Одеси та матрос Сашко Лісіцин з Архангельської області. На березі скупилися, повешталися містом, а повертаючись назад, побачили крамничку, в якій турок продавав дуже схожі пляшки по 6 лір, але вже літрові. Вигода була безсумнівна. Останню крапку поставив напис на етикетці - Alcohol 67%. Задля остаточної перевірки я запитав у турка - drink можна? Відповідь була - yes. Задоволені таким маленьким ґешефтом, поспішили на пароплав. Роздали замовлені півлітрівки, а дві літрові пляшки забрали собі. Взагалі на флоті існує таке поняття - «если хочешь жить в уюте, пей всегда в чужой каюте» (це російською), та позаяк моя каюта була найбільша, мусили всі втрьох зібратись у мене.

Нічого немає приємнішого за прелюдію до пиятики. Один ріже помідори, другий побіг на камбуз по котлетки, третій накриває на стіл. І все це овіяно романтикою конспірації (на совітських суднах офіційно було заборонено вживати алкогольні напої. Але пили всі, а карали тих, хто попадався).

Неприємності почалися пізніше. Налили по першій, як заведено на флоті, трохи більше за половину гранчака. Враження було, наче хильнули ацетону. Насилу видихнувши повітря, кажу:

- Хлопці, щось ми п’ємо не те.

Лісіцин (мовою оригіналу):

- Чаво там не то? Па башке-то шибануло? Значит, то.

Я прислухався до «башки» - начебто шибануло, навіть більше того.

Налили по другій - повертається, насилу заштовхав назад помідором. Вирішили перевірити старим дідівським методом. Намочили в трунок цибулину: якщо почорніє - не те. Не почорніла. Налили по третій. Тут мене зовсім дістало, здалося, що ліве око випадає. Вирішив, незважаючи на ображений вереск Лісіцина, перевірити прискіпливіше. Заховав недопиту пляшку під полу бушлата, вийшов на палубу. Там працювали вантажники-турки. Підійшов до старшого, він трохи розмовляв російською. Показую пляшку - дрінк можна? Чую у відповідь - турецький чоловік дрінк і мертвий. Побачивши мою відвислу шелепу, заспокійливо поплескав мене по плечу - а «рашин» нічого.

Повернувшись до каюти, я повідомив цю приголомшливу інформацію. Бабіченко зблід, реакція Лісіцина була неадекватна - а я чаво табе талдичу, зануда ти такая, давай наливай. Е ні, кажу, ти-то «рашин», а в нас, українців, стільки крові з турками перемішано, що завтра зранку зможу тільки пару разів ногами смикнути. Сашко Лісіцин розказав нам з Бабіченком, що він думає про нас та наших родичів до сьомого коліна, забрав другу повну пляшку та попхався, трохи похитуючись, до своєї каюти.

Пробудження було жахливе. Здавалося, що ми з Бабіченком вип’ємо увесь запас прісної води на пароплаві, колір очей нагадував скаженого кролика. Вирішив нарешті з’ясувати, що ж ми вживали. Мерщій до третього штурмана, він трохи володів англійською. Показую пляшку, запитую - Віктор, що це таке? Він підозріло запитує - а де ти взяв? Та, кажу, на палубі підібрав. Мабуть, вантажники випили. Ні, каже, це не п’ють. Тут мені взагалі мало зле не стало. То що ж це, мало не переходячи на крик, запитую. Так отут на етикетці написано - рідина для чищення та протирання раковин, унітазів та іншого сантехнічного обладнання. «А чого ж написано: алкоголь 67%?» - мало не плачу. «Так воно і є, 67% спирту, а все інше гліцерин та різні хімікати».

Промучилися ми з Бабіченком три дні, але твердо усвідомили - то є хибна думка, що всі слов’яни в СРСР є «рашин». Бабіченко в своїх роздумах пішов ще далі. Він взагалі засумнівався, а чи взагалі рашин - слов’яни?