Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Зверніть увагу - Грузія на той час вже рік як входила до складу «союзу нерушимих братніх народів», а вищі посадовці Московії виносили плани розчленування «братньої республіки». Отже міна національного розбрату завбачливо була закладена вже тоді.

Зрозумілим стає роздратування Росії щодо військово-політичного союзу України та Грузії - Грузія стає реальним супротивником Росії на Кавказі, об’єднувальним фактором для всіх інших поневолених народів в цьому регіоні.

Грузія беззаперечно входить у сферу геополітичних та економічних інтересів України. Крім того, наші народи пов’язує багатовікова братерська дружба. На жаль, український уряд діяв, як завжди, оглядаючись на Москву. А православна Росія фактично оголосила війну єдиновірній Грузії та боролася з нею за допомогою чеченців, черкесів, адигів, турків та арабів.

На першому етапі війни Грузія опинилася в ізольованому становищі, але вже в червні 1993 року в складі грузинської армії з’явилися перші добровольчі підрозділи УНСО.

Залишається незаперечним той факт, який можна підтвердити документами та свідченнями, що реальну допомогу абхазьким сепаратистам надали батальйони КГНК (горці) й так званий «Славбат» (козаки та добровольці з різних регіонів Росії). Саме вони, приблизно 1,5 тис. осіб, та батальйон Ш. Басаєва з 286 осіб переломили хід війни [1].

Всі ці 1,5 тис. чоловік треба було організувати, перевезти (Семипалатинськ, Північний Казахстан, Нечорнозем, Білорусь тощо) годувати, озброїти, а через те, що більшістю «Славбата» були люмпени та просто кримінальний набрід, то ще й навчити користуватися зброєю. Це незабаром дуже стало в пригоді бійцям Шаміля Басаєва в боях проти своїх російських «благодійників». У вступі до своєї книги я спробую пролити світло та встановити точний діагноз трагічних подій в Абхазії, щоб читачу було легше зрозуміти причини появи українських добровольців на Кавказі та їхню історичну роль в намірах відновити громадянський мир в регіоні.

У лютому-серпні 1992 р. по всій території Абхазії припинився рух залізничного транспорту. Грузія та Вірменія опинилися перед лицем економічної катастрофи. Підриви залізничних мостів і доріг стали майже щоденними.

Було пограбовано 1923 вагони вартістю 12 млрд. рублів (за курсом 1992 р.). Тільки в першій половині 1992 р. зафіксовано 1142 вибухи та напади. Виникла необхідність взяти під контроль автомобільні шляхи та залізничні магістралі, припинити напади й пограбування вантажів. 14 серпня 1992 р. грузинські війська перейшли адміністративний кордон Абхазії. Незважаючи на попередню домовленість про введення грузинських федеральних військ на територію Абхазії, лідер сепаратистів Ардзінба оголосив загальну мобілізацію громадян віком від 18 до 40 років.

Вже о 12 годині дня грузинські війська, майже не зустрічаючи опору, ввійшли в Сухумі, де їх радісно зустріло населення. Здавалося, Грузія малою кров’ю практично зуміла загасити полум’я сепаратизму власними силами. Та не так сталося, як бажалося. Вже на другий день, 15-го серпня, через Головний Кавказький хребет, за активного сприяння російських прикордонників, стали прибувати озброєні на території Росії так звані «добровольці». Така швидкісна реакція з боку Росії є беззастережним доказом того, що ці банди було заздалегідь підготовлено, навчено, озброєно. Їх тримали напоготові в очікувані початку конфлікту.

Встановлено, що кількість найманців та регулярних військ Росії досягала під час абхазького конфлікту майже 80% від загальної чисельності озброєних банд сепаратистів. Уряд Ардзінби обіцяв їм за участь у війні майно й будинки грузинського населення. Були й інші принадні пропозиції. Через рік після першого бою в районі села Ахалшені українським підрозділом УНСО було захоплено в полон «козачка», що дав свідчення: він кримінальний злочинець, якому пообіцяли «скостити» строк, а після війни дати будинок і сухумську прописку, якщо він піде воювати в Абхазію.

Олександр Леонов, Санкт-Петербург: «Воювали в Придністров’ї. Там за два місяці отримали близько чотирьох тисяч російських рублів. Мені сказали, що в Абхазії добре платять. Тут дуже багато російських найманців. Воюють на абхазькій стороні».

Володимир Гаскарович Хіядулін, 1962 року народження, Татарстан: «Нам сказали, - хто буде воювати більше трьох місяців, отримає квартиру, прописку та подвійне громадянство».

А ось дослівне інтерв’ю з похідним отаманом В. П. Крутком: «Це не грузинська земля. Це Абхазія. Всі вони прийшли, в основному, після війни. Це мігрельське населення. Я думаю, що їхній час уже вийшов. Єдина зараз моя мрія - відкрити на Інгурі діжку з вином та випити її. Три дні буду сидіти та пити. У принципі тут тільки грузинам та мігрелам жилось добре, всі інші їм прислужували. Впевнений, що всіх їх ми виженемо й тут залишаться одні росіяни. Росіяни тут будуть жити добре, дуже добре. Це обов’язково буде так».