Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

- Цистий, товаліся.

Щоб оцінити прагматичне злиття людини й зброї, треба було повоювати самому. Йдеться про точне знання: що слід і чого не слід чекати від зброї. Сторонні надто вже часто надають їй сакральну цінність.

Ми полишали В’єтнам морем на врятованому нами «Дивногорську». Йшли до Гонконгу на ремонт. Останнє видовище цієї війни - фантасмагорія китайсько-в’єтнамського протистояння в Гонконзькій затоці. Південно-Китайське море славиться масою мілин і скель, деякі з яких виступають із води тільки під час відливу. На спірних островах під час припливу в’єтнамські солдати стояли буквально по горло в воді з національними прапорами в руках. І горе тому, хто впускав або намочував стяг, адже намочений він уже не міг майоріти.

На сусідніх мілинах так само, з прапорами в руках, стояли китайці. Якщо ці «спірні території» були такі важливі, чому на них не будували, скажімо, вежі на палях? Відповідь проста: вежі коштують дорожче за людей. Добре розвинене почуття обов’язку давало змогу в’єтнамцям витримувати занизьку для них температуру води. Коли я, скажімо, взимку купався на батареї, вода здавалася мені, за чорноморськими масштабами, теплою, але в’єтнамці вилізали з неї, клацаючи зубами від холоду.

Дивним чином доля знову звела мене з в’єтнамцями через багато років по війні. До кінця сімдесятих - початку вісімдесятих років досить багато в’єтнамців кантувалось у всіляких вузах України. У благословенні роки застою кожний студент намагався щось продати. В’єтнамцям, зважаючи на відносну недоступність для них ринків далекосхідного ширвжитку, продавати було особливо нічого.

Тоді в моду входило карате. Той, хто мав до цього хоч якісь задатки, кинувся викладати вєт-во-дао - доморослий сільський різновид карате. Для іміджу інструктор вигадував собі бойову біографію «спецназівського розливу», прагнучи вразити уяву слухачів історіями-«страшилками». Незрозумілим чином із в’єтнамців «легендування» поступово перекинулося на вітчизняних «сенсеїв». Один із них довигадувався до того, що ніби тренувався в Китаї, для чого нелегально переходив кордон. За викладання подібного карате тоді саджали за ґрати, а «перебування в Китаї» було «обтяжливою обставиною».

По закінченні навчання в’єтнамці не дуже прагнули повертатись додому. Більшість осідала, одружуючись на в’єтнамських же робітницях, завезених для роботи на ткацьких фабриках. Частину зароблених, зокрема й педагогікою, грошей належало віддавати своїм старшим. На цьому ґрунті, траплялося, доходило до розбірок. В еміграцію переносились і кланові суперечності. Що залишалося незмінним - то це глибоке презирство до нас, білих.

Безглуздість офіційного кровопролиття робить війну огидною подвійно. Тільки громадянська війна хоча б якоюсь мірою має сенс: ми стикаємося з тими, кого справді ненавидимо, і, якщо поталанить, можемо порахуватись навіть із родичами й сусідами.

Покидаючи В’єтнам, я не зарікався на предмет «ніколи більше», але відтоді воював лише під власним штандартом, за діло, яке вважав правим. Випадок для цього надався аж через двадцять років.

Ми вже говорили про інформаційну війну. У Грузії її виграв президент пан Саакашвілі. Ми (добровольці УНСО) цю війну виграли в спілкуванні з місцевим населенням, і не тільки з грузинським.

Ще 1993 року доля завела нас у село Коман. Село велике, багате (було до війни), швидше нагадує містечко. Зазвичай у таких прифронтових містечках грузинського населення не залишалось. Вони або тікали в «материкову» Грузію, або знищувались абхазькими каральними загонами. Але тут переважну більшість населення становили греки - щоправда, з початком бойових дій майже вся молодь емігрувала на історичну батьківщину, в Грецію.

Залишилися літні люди, яких уже жодна війна не могла відвернути від рідних могил пращурів.

Після розміщення нашого підрозділу в селі, на загальних зборах до відома місцевого населення було доведено правила поведінки на підконтрольній нам зоні. У зв’язку з бойовими діями, цивільному населенню заборонялося вільно пересуватись по селу після заходу сонця. У нічний час, із метою збереження порядку, по селу патрулюватимуть відділи

УНСО. У випадках зґвалтувань, пограбувань та інших протиправних дій щодо цивільних громадян на підконтрольній нам території командир патруля має право розстрілювати бандитів на місці.