Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

У Хайфоні був єдиний ресторан для іноземців. Ситуація чимось нагадувала Мурманськ часів Другої світової війни, коли туди приходили союзницькі конвої. З тією істотною різницею, що діти не юрмилися біля входу, а чекали відвідувачів за рогом, щоб не потрапити на очі місцевій поліції. Ми виносили по буханцю хліба під полою бушлату.

Хлопченята швидко ділили його товстою ниткою, кланялись і миттєво розбігалися. Місцеве «ГПУ» контакти з іноземцями, навіть союзниками, не вітало. Постачання в’єтнамського населення залишало бажати кращого: його продуктовий пайок складався з нешліфованого рису й рибного соусу. Соус виготовлявся шляхом бродіння рибних відходів і смердів, як і належить гнилій рибі.

Специфічною рисою в’єтнамського характеру я назвав би відсутність індивідуалізму, домінування колективізму. Трохи розуміючи мову, можна було помітити, що навіть у повсякденних розмовах слово «В’єтнам» повторювалося надміру часто. Дивним чином у в’єтнамців колективізм уживався з підприємливістю. Загартовані випробуваннями, вони виявляли наполегливість у досягненні будь-якої мети. Побачивши у вас у руках долар або навіть донг, в’єтнамець міг пройти слідом не один кілометр і все одно запопасти його. В’єтнамці використовували нас, але нам до кінця не довіряли. Взагалі на сході, порівняно з «простодушними» азіатами, білих людей заведено вважати хитрими й підступними. Подейкували, що за нами стежать повсякчас. Особисто я, за незначністю власної персони, цього не відчував, але генерала Лавриненко «опікали» відкрито.

Польський дипломат Ян Галицький розповідав таку історію. Коли ще в 1956 році він, проїздом у Лаос, висадився в аеропорту Сайгона, йому, незважаючи на дипломатичний паспорт, запропонували заповнити багатосторінкову анкету. Галицький присягався, що нічого подібного ані до, ані після йому читати не випадало. В анкеті бездоганною французькою мовою ставилося безліч запитань стосовно не лише самого дипломата і його дружини, а й прямих предків з кількох поколінь. Запитання стосувалися освіти, починаючи від школи, всіх колишніх місць роботи, всіх випадків перебування за кордоном… і дівочих прізвищ усіх бабусь їхнього подружжя. Ознайомившись із анкетою, Галицький старанно вписав в кожну рубрику стереотипну відповідь «Not your business» (не ваша справа). Прийнявши документ, чиновник сайгонської адміністрації хитро поглянув на нього, вишкірив у посмішці зуби й поставив печатку.

Обстоюючи на словах ідеологію інтернаціоналізму, Північний В’єтнам насправді залишався вірним ученню Хо Ші Міна, затятого націоналіста, який у расовому питанні не робив винятків навіть для французів. Я на власному досвіді переконався, що навіть після кількох десятиліть після того, як французи залишили цю країну, освічені в’єтнамці ще цілком вільно володіли французькою мовою.

Після багаторічних поневірянь по всіляких країнах третього світу, в мене склалося враження, що саме французи були найгуманнішими з-поміж колонізаторів. Вони активно розповсюджували власну культуру, втягуючи в такий спосіб на орбіту інтересів метрополії найосвіченіших тубільців. Активну місіонерську діяльність вела й католицька церква. Англійці досягли в цій сфері швидше зворотних результатів. У дев’яностих роках нашого сторіччя архієпископом Кентерберійським став пакистанець, наступним буде, напевне, зулус. Жінок-мусульманок охоче вербують на кораблі Royal Navy (Королівський військово-морський флот), для них створено навіть спеціальну уніформу, в наборі якої замість купальника, за індонезійським зразком, запроваджено спортивний костюм. До речі, щодо статевої рівноправності на воєнній службі: тільки у французькій армії жінки-офіцери з парадною формою (спідницею) поруч із сумочкою носять і палаш. Хоча для них я запропонував би ножиці Даліли.

А втім, навіть добре володіючи французькою, познайомитися з місцевою жінкою було практично неможливо. Щодо цього діяла драконівська постанова: звинувачених у зв’язках з іноземцями й перелюбстві відправляли на виправні роботи. Якщо в момент скоєння злочину чоловік звинувачуваної перебував на фронті, дружину могли й розстріляти. Тому день у день ресторан заповнювався виключно чоловічою кампанією. Це було досить оригінальне видовище, особливо коли, враховуючи, що більшість відвідувачів були українці, оркестр починав награвати - «Ти з мене підмануля, ти з мене підвеля».

Якось ми вирішили покуштувати місцеву національну страву. У меню російською, французькою та в’єтнамською мовами було написано «Печеня по-в’єтнамському», та для особливо недовірливих в дужках роз’яснення: картопля з м’ясом. Замовили. Через кілька хвилин офіціант приніс велику тацю, на якій під металевим ковпаком парували розкішні шматки соковитого м’яса. Випили, поїли, знову випили. Почали ділитися враженнями, погляди розійшлися. Одні стверджували, що це баранина, інші - козлятина. Щоб з’ясувати істину, я запросив офіціанта. Трохи володіючи французькою мовою, запитав: «Dis-moi, s’il te plait, ce mouton?» (скажи мені, це баран?). У відповідь почув ламаною, проте російською мовою: