Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Ніколи раніше не бачив психічної атаки та не вірив у її ефективність. Хіба що в художньому фільмі «Чапаєв». Але спрацювало. Бойовики почали розбігатися. Ми перейшли дорогу без жодних втрат, і все було б добре, але спрацював український національний звір «жаба». Троє хазяйновитих волиняків повернулися, щоб підпалити машини. Як же можна залишати ворогу таке добро? Бігаючи поміж машинами, вставляючи в бензобаки просякнуті паливом ганчірки, кожен із них і отримав по своїй кулі. Один - у стегно, двоє інших - в передпліччя. Слава Богу, користуючись медичною термінологією, поранення не були несумісними з життям. Отже, крім трьох легкопоранених, всі були цілі. У лісі нас переслідувати побоялись. Через чотири години, біля сванської башти, ми об’єдналися з ланкою Тура.

Дорога на базу в Сванетію пролягала через три кліматичні зони. Спочатку так звана «альпійка». Тут найбільшою є загроза удару з повітря. Нас прикривав зі своїм ПЗРК чотовий Макс (професіонал високого класу, з досвідом бойових дій в Афганістані та на Близькому Сході). Далі звичайний гірський ліс середньої кліматичної смуги, на кшталт Карпат. Далі починалися субтропіки з усіма своїми видатками: змії-скорпіони, хмари мошки, страшна вологість, ліани й знову ті самі кляті олеандри. Все це мені до болю нагадувало Індокитай, з якого й починалася моя військова біографія. Тож дозволю собі повернутися до теми В’єтнаму.

Спочатку трохи історії. Хоч як дивно, головним джерелом інформації для нас, замкнених на суднах та зенітних батареях, були політінформації. Щотижня до нас приїздив представник посольства й доволі об’єктивно та докладно відповідав на всі наші запитання. Саме з цього джерела й походять мої відомості про евтаназії інвалідів, в’єтнамізації або бойові дії в Лаосі. Протягом історії в’єтнамці показали себе агресивним та експансивним народом. Сусідні правителі охоче набирали їх до власних армій. В’єтнам під номінальним правлінням династії Чи історично поділявся на дві території: північну, що перебувала під управлінням династії Трін і ставила на слонів, і південну, що віддавала перевагу вогнепальній зброї. Кордон між ними проходив на північ від міста Хюе, майже по лінії ОМ-2. Згодом нгуени поширили свою владу на території Лаосу й Камбоджі. У громадянській війні 1773 - 1803 років династію Трін було знищено, в Хюе влаштувався Нгуен Анх, який прийняв титул імператора.

У середині ХІХ століття в’єтнамці зіткнулися з французами. Приводом стало видання імператором Кохінхіни Ту-Ду наказу про страту європейських та тубільних християнських священиків. Франція не могла залишатися байдужою до зухвалості аннамітів, треба було помститися за вбивство французьких та іспанських місіонерів. 31 серпня 1851 року віце-адмірал Ріго де Жуанвіль з 14 пароплавами з’явився перед Тураном. До складу його десантного корпусу входили флотські команди, два піхотні батальйони, одна батарея морської артилерії й загін тагалів під керівництвом полковника Ланцероті. 1 вересня було взято обидва туранські форти. Це остаточно відволікло в’єтнамців від експансії в Лаос і Кампучію та стало початком війни, яка з невеликими перервами розтяглася майже на 150 років.

Комуністичний режим повернувся до колишніх планів в «обгортці» інтернаціоналізму. «В’єтмін» вдерся до Лаосу вже в 1953 року. Нейтралітет країни було порушено утворенням на її території до 1962 року інфраструктури - «стежина Хо Ші Міна», каналу проникнення північнов’єтнамських військ у Південний В’єтнам. Схід, північ і південь країни утримувалися повстанцями «Патет Лао».

У лютому 1971 року південнов’єтнамська армія перенесла бойові дії на територію Лаосу й Кампучії. Американці знищили бази на «стежині Хо Ші Міна». Було взято величезні трофеї. У Лаосі на боці американців активно воювали племена мео. За французькою статистикою, населення Кохінхіну (Південного В’єтнаму) тільки на 37 - 38% складалося з в’єтнамців. Статистика комуністів претендувала на інший показник - 87% в’єтнамців по всій країні. Однак зона розселення племен починалася кілометрів за сто на південний захід від Ханоя. Перебували вони на різних східцях суспільного розвитку.

Генерал Лавриненко якось потрапив у гості до племені, що досі дотримується матріархальних традицій. Це треба було бачити. Зріст у нього вищий за два метри, вага - кілограмів сто п’ятдесят. Місцеві жінки ледве досягали йому до пояса. Тубільці, які позбігалися з всієї округи, із замилуванням торкалися слоноподібних генеральських стоп. Вони вважали, що білу людину привезли для поліпшення місцевої породи. Вождь племені зі зрозумілої причини намагалася продовжити перебування генерала в гостях якнайдовше, обіцяючи привезти його «потім».