Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

У цих умовах Грузія мусила скласти зброю. Окупація Грузії Червоною Армією на цьому здійснилася.

Отже, 25 лютого 1921 року Грузія втратила державну незалежність і суверенітет, який вона відновила 26 травня 1918 року, і знову стала російською колонією. Перед грузинським народом постало завдання відновлення своєї національної державності та звільнення від іноземного гноблення.

Не останньою причиною була, в очах міжнародного суспільства, остаточно програна інформаційна війна. Як наслідок - поразка національно-визвольного руху, втрата незалежності та багаторічний комуністичний терор.

Після вбивства законно обраного президента Чечні Джохара Дудаєва Ічкерія мало приділяла уваги пропагандистській війні, в результаті програла війну звичайну. Рух опору було загнано в глибоке підпілля. На відміну від чеченців, після першої та другої чеченської війни росіяни добре зрозуміли - виграна інформаційна війна є половиною перемоги.

З цього приводу пригадується старий анекдот:

Сидять в Ленінській кімнаті Олександр Македонський та імператор Наполеон. Македонський дивиться по телевізору парад Совітської Армії на Червоній площі. Наполеон, у кутку, гортає підшивку газети «Правда».

Македонський:

- Якби в мене була така армія, я завоював би увесь світ.

Наполеон:

- Якби в мене була така преса, то ніхто ніколи не дізнався б про мою поразку при Ватерлоо.

Т. Г. Шевченко

Було спекотне абхазьке літо. Виконавши завдання, ми відходили в гори. А позаду, шаленіючи від люті, нам на п’яти наступала погоня. Хоч наш вантаж і полегшав на двадцять кілограмів пластиду, було дуже важко. Піт заливав обличчя, ремені від спорядження та зброї, здавалося, перерізали плечі, однострої були геть мокрі, крім того давали себе знати наші ночівлі в покинутих сільських хатах. За відсутністю людей їх уподобали здичавілі свині, від яких нам дісталися свинячі воші. У тілі вони вигризали виразки розміром з людський ніготь. Коли туди потрапляв піт, страждання були дуже відчутні.

Розподіливши між собою вантаж двох стрільців, старшим був ройовий Тур, я залишив їх із кулеметом притримати переслідувачів. Це дало нам змогу на якихось півтори - дві години відірватися від погоні. І тут я розслабився й зрадив свій принцип «піт заощаджує кров». Пожалів хлопців, вирішив зрізати кут. Для цього треба було перетнути галявину, що з одного боку закінчувалася глибоким проваллям, на дні якого шумів потічок, а з іншого від лісу її відрізала шосейна дорога. Щойно ми вийшли з лісу на галявину, на шосе загарчали ваговози. Три вантажні машини, вщерть набиті озброєними людьми, зупинилися між нами і лісом. З кузовів на землю посипались бойовики. Поводились обережно, почали про щось радитись. Це нагадувало поведінку собак, що загнали в кут вовка. Вкусити дуже хочеться, але ж які в нього страшні ікла!

Їхня поведінка дала нам можливість залягти й оцінити ситуацію. В атаку ці воїни «місцевого розливу», найімовірніше, не підуть. Як кажуть, «всі хочуть веселитися, та ніхто не хоче прибирати». Але вогнем притиснуть до землі, підтягнуть міномети й розкатають нас на порох. Крім того, за даними нашої розвідки, десь недалеко в цьому районі розташувався каральний загін «Едельвейс» чисельністю до двохсот багнетів, сформований із найманців - колишніх офіцерів російської армії. Зустріч із ним за теперішніх обставин була б для нас більш ніж небажаною.

Ми лежали розстрільнею, позаду прірва.

Хорунжий Сет запитав:

- Що робитимемо? Невже кінець?

- Іди на правий фланг. Я залишуся тут. Щойно пальну з ракетниці, піднімай хлопців в атаку. Якщо боятимуться йти, стріляй під ноги, поранених не підбирати. Нам треба добігти до машин, перетнути дорогу й заглибитись у ліс. Якщо хоч третина добіжить - і то добре. Вцілілим збиратися біля старої сванської башти.

Ех, якби в цей час кулеметна ланка прикриття вдарила по машинах з тилу! Але її командир, ройовий Тур, людина дисциплінована. Зупинивши погоню, він, звичайно, пішов лісом і зараз вже підходить до сванської башти. А нам часу відпущено півгодини, може, годину, не більше.

Стріляю з ракетниці. Атака! Як у ці хвилини гостро жалкуєш, що ти командир. Здається, що всі кулі летять саме в тебе, хочеться стати маленьким, непомітним. Хай підніметься хтось інший, - не я! Але це твій номер перший і на тебе з надією дивиться шістдесят пар очей. Так подумки в ці останні секунди я готував себе до ролі «царя Леоніда». І раптом, посеред розстрільні, почало щось підніматися з землі. Складалось враження, що розкладається телескопічна антена. До мене дійшло - стрілець Тополя, худий, виснажений важким переходом, але понад два метри на зріст. Стискаючи в руках автомат він заспівав пісню і рушив вперед. Сталося диво. Вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Я не помилився - не побігла, а пішла, стріляючи з автоматів від стегна. Хлопці не співали, швидше це було схоже на гарчання. Не Гімн України, не марш УНСО, а звичайну українську пісню, яка перша, в цю страшну хвилину, прийшла в їхню душу.