Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Тож я пояснив, що здам зброю там, де її отримав, - на складі МВС Грузії у Тбілісі. Після чого чемно поцікавився, якими будуть наслідки невиконання мною вимог майора. Той заволав:

- Я вас заарештую!

Найрозумнішим виявився водій того майора. Глибоко втиснувшись у сидіння машини, він просичав:

- Батоно майор, подивіться назад, швидко сідайте в машину та поїхали звідси від гріха. Не пройшло, і не треба.

А ззаду підходили, зацікавлені перспективою арешту свого командира, 62 мої стрільці, що саме спустилися з гір, покусані блошицями, брудні й голодні, озлоблені не дуже вдалими результатами останнього рейду. Їм цікаво було б подивитись на процедуру мого арешту, та, на жаль, другої дії «марлезонського балету» не відбулося. Машина загарчала й, викидаючи з-під коліс дрібні камінці, понесла в невідоме нашого роззброювача.

Знаючи про інтриги у військовому керівництві, я одразу ж зв’язався по супутниковому телефону з Тбілісі. Міністр схвалив мої дії. Проблема нашої безпеки постала на зворотному шляху. Після виконання завдання нас могли здати російським «миротворцям», і таким чином спровокувати міжнародний скандал. Справа в тому, що ми мали проїздити через два російські блок-пости. Я запропонував їхати відкрито під виглядом грузинських міліціонерів, а зброю заховати під сидіння.

- А куди морди свої хохляцькі заховаєте? - пожартував міністр.

Проте все пройшло добре, скраю посадили стрільців, що трохи володіли грузинською. Їхнього словникового запасу вистачило, щоб нас сприйняли за грузинів. Неприємності почались уже на базі, під час здавання зброї. Річ у тому, що нам видали два ПБС (прилад для безшумної стрільби) до автомата калібру 7,62, а автомати видали під калібр 5,45. При відправленні різниці не помітили. А на місці ми просто поміняли два автомати у сванів. Господарі тоді клятвено обіцяли, що не матимуть жодних претензій, аби тільки кількість стволів зійшлася. Аж тут претензії - номери не сходяться. Я був глибоко обурений. От автомат, от люфа, які ще розмови?

- А, послухай, нехай твій хлопець напише, що автомат йому вранці підмінили. Якийсь невідомий загін.

На тому й зійшлися. Ввечері за пляшкою чачі майор Гервасі пояснив, що у свана, з яким ми помінялись автоматами, якщо я скажу правду, будуть неприємності. Запитання: «Де взяв (автомат)?» лунає, звичайно ж, по-ідіотському на тлі картин 1993 року, коли зброю носив кожен, хто хотів, але такою вже є природа правоохоронних органів.

Деякі з бойових трофеїв, звичайно ж, накопичились і в нас. Пара автоматів, з десяток ріжків, кілограмів тридцять вибухівки. У найкращих піратських традиціях все це було закопано в землю. Навіщо? Не викидати ж!

Свани ж із пожадливістю спостерігали за нашим походом. Після повернення половина Сванетії чекала на нас у Чхалті з надією вивідати якісь ознаки скарбу. Щоб відвернути широкомасштабні пошуки, ми розпустили чутку, ніби схованку заміновано з усіх боків. Свани вдавано обурилися:

- Слухай, навіщо міни? А якщо хтось буде кіз пасти?

Ми тільки посміювались:

- Якому дурневі спаде на думку там кіз пасти?

Пізніше ми передали координати «скарбу» командуванню партизанськими силами. Але, як розказав пізніше славної пам’яті майор Гервасі, його все одно розікрали.

Тільки на батьківщині я зрозумів, що краще було б обміняти наш скарб на шкуру ведмедя. У нас така шкура «затягла» б у комісіонці доларів на п’ятсот-п’ятсот п’ятдесят. Придбати її також можна було в обмін на змінний ствол до ПК, який я завбачливо списав одразу ж по прибутті в Сванетію в стилі «Кавказької полонянки» (ствол кулеметний - один - упав в ущелину). Ці кулеметні стволи, під гвинтівковий набій, свани використовували для виготовлення мисливських карабінів - зносу їм не було. На велику дичину річ незамінна.

Самі ж ми віддавали перевагу полюванню на здичавілих свиней. Жодний сван не знає, скільки в нього в господарстві цих тварин. Свиноматка відводить приплід у ліс, і до зими вони там годуються каштанами й жолудями. Звичайно вони худі та жилаві, мов хорти. Лише одна із здобутих нами пацьок мала на собі бодай якійсь шар сала. Колись на ринку в Ткібулі я навіть на власні очі бачив, як така тварюка вкусила собаку. Виникла навіть думка створити атракціон «Бійцівські свині з Грузії» та кочувати з ними українською провінцією під осудливий поголос партії «зелених»: «До чого худобу довели!»

Уже з перших днів у Ткібулі, куди нас перевели з Ханші, ми звернули увагу, що грузинський солдат тепер не той. Війська одноманітно екіпіровані, солдати в касках (що 1993 року спостерігалося тільки в українському підрозділі «Арго») чистять черевики, білять бордюри (точна ознака дисциплінованих відносин). Батальйони цілими днями пропадають на заняттях (один на базі в Хаїмі, другий - у Ткібулі). Після програної війни керівництво республіки здійснило широкомасштабну чистку командних кадрів. Активно прибиралися самозвані полковники, з деякими розбиралася міліція. Відтак, тепер лейтенанти й капітани зустрічалися частіше, ніж полковники й віце-полковники, й ми перестали бути єдиною військовою частиною в грузинській армії, де були лейтенанти (хорунжі) та капітани (сотники). Як зажурено пояснював мені один такий отаман - віце-полковник: