Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

- Ні, товаліся, ето гав, гав.

За столом запанувала тиша, проте добре здобрена горілкою «гав-гав» нормально засвоїлась у шлунках.

Порівнюючи в’єтнамський досвід з китайським, слід визнати, що маоїстське керівництво явно погарячкувало зі скасуванням багатоженства, принаймні в армії. Проживати в гарнізонах там дозволяється тільки сім’ям офіцерів рангом не нижче полковника, а тривалість відпустки офіцера Національно-визвольної армії Китаю - лише 10 діб на рік, щоб не вистачало часу для ідейного розкладання. Та марно. Один полковник примудрився на дозвіллі навіть зліпити найбільший у світі чайник. Я бачив його фото.

«Десять років війни промайнуло, як один помах вій», - Хо Ші Мін явно лестив жіночій частині Північного В’єтнаму. У своїх сірих та темно-синіх спецівках, з незмінними велосипедами, в’єтнамки викликали швидше співчуття, аніж симпатію.

А водночас їхні емансиповані одноплемінниці в Південному В’єтнамі роз’їжджали на моторолерах у яскравому тайванському й гонконзькому ганчір’ї і були доступнішими. Щоправда, це мало й негативні наслідки. Якщо вірити американській пропаганді, поширення венеричних захворювань 1972 року досягло рівня 700 випадків на 1000 повій. Проте після встановлення в Південному В’єтнамі влади комуністів ті, хто вцілів або не встиг утекти, хутко мусили перевдягнутися в сірі спецівки та пересісти з моторолерів на велосипеди.

За часів війни з «В’єтмінем» співробітниці громадської служби французької армії, які мали охороняти моральний стан експедиційного корпусу, провідували всіх «нга-ке» призивного віку (тубілок, які годились у співжительки) й вели з ними розмови щодо моральних принципів. Тільки сенегальці, як правило, забирали з собою назад до Африки всіх дітей від різних матерів, якими вони обзаводились у В’єтнамі.

Єдиною сферою, де неформальне статеве спілкування залишалося ще можливим, були громадські туалети. Коли в Хайфоні я присів над знайомою з дитинства дірочкою, увійшла в’єтнамка й, чемно вклонившись мені, присіла поруч. Як обпечений, я вискочив назовні, але жодних роз’яснювальних написів, або знаків на туалеті не виявив. Тоді у В’єтнамі не було заведено поділяти місця загального користування на чоловічі, жіночі й для начальства. Те саме було й у Кореї та Китаї.

Проте у В’єтнамі я почувався людиною не лише антропологічно, коли з висоти своїх ста сімдесяти двох сантиметрів був на голову вищим за увесь базарний натовп, а й у фінансовому розумінні. За день я отримував вісім донгів, тоді як пляшка «Столичної» коштувала чотири, відповідно місцева горілка «Ламой» коштувала півтора донга. Але пити її ризикували хіба що схильні до суїциду. Під час наливання в склянку рідину вкривала пляма сивушних масел на півпальця завтовшки, а влити її в себе можна було, тільки міцно затиснувши пальцями носа.

Щоранку до борту нашого теплохода під’їжджав на моторолері розсильний з ресторану і починав вигукувати:

- Товалися, у меня всо єсть!

Моторолер було обладнано холодильником, тож горілка й закуски приємно освіжалися навіть за найдужчої спеки.

Якщо вірити очевидцям, коли я прів, будуючи комунізм, в Індокитаї, буржуазна Індія мала вигляд, як і в часи Афанасія Нікітіна, благословенної країни, що купалась у молоці й меду. У Калькутті вечорами все населення міста висипало на вулиці й вмощувалося на дахах будинків, щоб поспати, насолоджуючись нічною прохолодою. Також, порівняно з В’єтнамом, в Індії було що купити. Відомий старий анекдот: якось, перебуваючи з візитом у Москві в роки товарного голоду, Індіра Ганді звернула увагу на натовп біля однієї крамнички. Перекладач, недовго думаючи, брякнув правду:

- Босоніжки викинули.

- Такі в нас теж викидають, - зазначила Індіра.

Низькі ціни індійських базарів відіграли з моїм приятелем кепський жарт: він накупив собі перед своїм від’їздом купу костюмів, що мали цілком пристойний вигляд, але, потрапивши під дощ, вкривалися синіми плямами по контуру тіла й починали розпускати солодкі благовонні пахощі. Він придбав поховальний одяг.

Зізнаюсь, я так і не спромігся, незважаючи на всю свою цікавість, зібрати хоч якісь відомості щодо військового досвіду в’єтнамців, хоч генерал Лавриненко оцінював офіцерський корпус і рядовий склад як досить підготовлений і готовий для розв’язання поставлених завдань. В’єтнамці воювали, як жили. Тоді я ще не знав, що люди можуть перебувати в плині війни так само безрефлекторно, як чиновники в конторі. Це прийшло пізніше, на Кавказі. У В’єтнамі ж якось на батареї мені спало на думку влаштувати перевірку стану стрілецької зброї. Перший же солдат, у чистоті чийого «Калашникова» я був засумнівався, миттєво дав у повітря довгу чергу й переможно вишкірився: