Ми вибрали велику заможню хату, майже проти пошти, під штаб бригади й трохи далі, майже таку саму, для старшинського зібрання. Наша частина повільно розташовувалася на ніч. Потомлені люди і коні, трохи попоївши, втихомирювалися. Лише стежі, час від час, повільно рипали чобітьми по гомінкій морозній вулиці.
Другого для рано, полк. Чижевський, залишивши замість себе сот. Чижевського, від'їхав із розв. Акаловським до Нового Любара, де мали бути наші вищі штаби, включно зі штабом 3-ої Залізної дивізії. Коло 11-ої години перед полуднем, я і сот. Чижевський вийшли на вулицю. Мали ми замір піти до старшинського зібрання, але побачивши біля пошти гурт козаків патлатих папахах і кілька санок, змінили напрямок і пішли до пошти. Там було рушно. Козаки спішно виносили великі пакунки з будинку пошти й поквапливо вантажили їх на санки. Зацікавившись, ми пропхалися через юрбу й попростували до середини будинку. Наш одяг і наші штани не відрізнялися й тому ніхто не звернув на нас уваги. Ми побачили, що пакунками були урядові мішки з написом "Державна Скарбниця", але ще й тоді не втямили, що саме діється. Побачивши в кутку кулька юнаків в уніформі Спільної Юнацької Школи, що розгублено купчилися біля стіни, підійшли до них. Нас здивувало, що вони були без зброї. Я запитав одного з них, що тут діється. Він прихапцем розповів нам, що вночі до пошти прибула Державна Скарбниця, під охороною чоти юнаків. Налетіли волоховці, обезброїли їх і захопили Державну Скарбницю. Тепер вони вивозять її до отамана Волоха, що зрадив Армію УНР і приєднався до большевиків.
Ця новина була для нас, наче грім із ясного неба, але що могли ми зробити? Я мав при собі наган, але сот. Чижевський і юнаки зброї не мали. У той час у нашому штабі не було нікого, крім бунчужного й пари розвідачів. Отже, годі було думати про якусь акцію спротиву. Коли волохівці вже докінчували вантаження Скарбниці, я і сот. Чижевський швидко виплуталися з натовпу й перебігли вулицю до штабу бриґади. Щоб не притягати уваги волохівців, ми зняли прапор бригади з брами. Сот. Чижевський рішив спробувати перейти замерзлу річку Случ. Він дав мені свій величезний "жандармський" мавзер у дерев'яній кобурі і взяв мій наган, бо його легше було сховати під кожухом. Сказавши мені: "Тримайтесь тихо. До побачення!" — він зник за стодолою.
Я, з одним розвідачем, вийшли на вулицю, щоб дивитися, що саме діється. Ставши на розі, ми мали добрий розгляд на три боки. Було вже десь між 2-ою і 3-ою по полудні. Раптом ліворуч показалися три вершники, що швидко наближалися до нас. Водночас з гори з'явилася група на конях, що теж простувала до нас. Вмить ми були оточені.
— Отеє вони, бери їх! — гукали одні. Інша група, під проводом високого вершника, з інтелігентним обличчям, зупинила крикунів.
— Куди ви берете їх? Ми їдемо до отамана Волоха і вони з нами!
Він схилився до мене й потиху:
— Маєте коней? Дайте їх привести. Їдьмо!
В його поведінці було щось, що розвіювало сумніви. За хвилину мій осідланий кінь був тут і вся група — 8 чи 10 людей — швидко рушила на північ. Було дивно, що ніхто не звернув уваги, звідки приведено коня.
І в мене і в незнайомого вершника були добрі коні й у чвалі ми значно випередили решту. Тоді він відрекомендувався як підп. Климко, гармаш Залізничної дивізії. Я назвав себе й мою частину. Він планував ніби приєднатися до Волоха і, покликаючись на конечність упорядкування обозу й закінчення перековки коней, дістати дозвіл вирушити пізніше. На його думку, вигра на часі дасть шанс на визволення під "опіки" зрадника-отамана. Без вагання я погодився, бо треба було за всяку ціну рятувати залишки бриґади.
Ми наздогнали обоз гайдамацької частини й самих волохівських Гайдамаків. На чолі розтягнутої колони їхав сам "батько-отаман" Волох. Під'їхавши до нього, ми представилися по-військовому й заявили, що наші частини приєдналися до нього, але не зможемо вирушити до Чуднова раніше, ніж за 5–6 годин і пояснили, чому саме. Волох був наявно втішений. Його широке, вкрите ластовинням віспи і заросле рудою бородою, обличчя задоволено всміхалося, отсе, мовляв, і гармати є… Він запевнив нас, що ми можемо спокійно докінчити наші справунки, бо обидва мости ним зайняті й хоронені Гайдамаками, після чого наказав своєму адьютантові повідомити застави, що ми вже "їхні", але вирушаємо на Чуднів допіро вночі. На прощання Волох нахилився до нас і докинув довірочно: — Пропуск — "шлик", відклик — "Шепетівка"…
Ми обернулись і почвалали назад, напружено чекаючи, що нас іще хтось дожене, зупинить, заверне… Час минав, але нас ніхто не доганяв. Ми зідхнули з полегшею й почали планувати, що і як зробити. Незабаром почало сутеніти. У Старому Любарі ми поінформували наших людей, коротко і довірочно, про ситуацію й наш плян. Ми мали зменшити наш обоз до найпотрібнішого і якнайбільше людей посадити на вози, санки і коней, а тоді зформувати валку так, щоб на чолі були вершники, за ними хурманки й сани, а на кінці гармати. Копита коней мали бути обмотані мішками й ганчірками.
Читать дальше