Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

К-ир Синього полку знайшов Головного Отамана в невеликому будинку, на головній вулиці містечка. У малій кімнаті Симон Петлюра був не сам, разом із ним був його адьютант, сот. Крушинський. Головний Отаман ходив по малій кімнаті, заклавши обидві руки за спину й пожвавлено щось йому говорив. Після привітання розпочалася розмова. Вона була коротка. Ствердивши, що в Любарі крім Гайдамаків Волоха і ватаг Божка-Данченка інших військових частин ще нема, Петлюра згадав про "вибрик", як він це окреслив, Волоха й додав, що Волох не виконав наказу бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя і самочинно прийшов до Любара. Можливо, казав Петлюра, що заноситься на якусь нову авантюру Волоха в Любарі. "Я викликав Вас," — продовжував вів, звертаючись до полковника Вишнівського, — "в надії, що присутність у Любарі бодай невеликого відділу стримає Волоха від нерозважного кроку. "

Трикутник смерти

Відповідаючи, к-ир Синього полку висловив сумнів щодо стримання, бо сили тріюмвірату "отаманчиків" (Волох — Божко — Данченко) перевищують ті, що він привів їх до Любара. На його думку, єдиною можливістю стримати Волоха ще перед тим, як до Любара прийде якась наша дивізія, є заскочення Волоха сьогодні вночі й обезброєння його Гайдамаків. Одначе, Головний Отаман на цн не погодився, мотивуючи свою відмову тим, що Волох не дасть себе легко обезброїти, а до кровопроливу допустити він не хоче. На тому розмова й скінчилася.

Вночі, з 2-го на 3-ого грудня, Волох, після попереднього доловлення з начальником Спільної Юнацької Школи, полк. Вержбицьким, загарбав державну скарбницю, що її охороняла Юнацька Школа, і разом із своїм Гайдамацьким відділам і більшою частиною Юнацької Шкоди, попростував до больтевиків. Зрада відомого авантюрника. Омедька Волоха, стала фактом докованим. Наколи б Головний Отаман погодився був на обезброєння зрадливого "батька-отамана", то тієї ночі дійшло б було до зустрічного бою на вулицях Любара поміж Синіми і Гайдамаками. Полилася б кров, були б жертви, але державної скарбниці Волох таки не здобув би.

Силою обставин, гарматна бригада 3-ої дивізії опинитися в оточенні волохівськнх "червоних Гайдамаків", під загрозою примусового переходу, разом із Волохом, до червової армії, але їй пощастило з того оточення вирватись. Передаю зміст (не дослівний) спогаду про це сотника тієї бригади, інж. Леоніда Ромакюка:

"Ми посувалися на північ. Десь між Чорвим Островом і Любаром, ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ні вони вас, ні ми їх не чіпали — ми простували на північний схід, вони широким півколом повернулн на північний захід. Так, тут, у цьому кутку, були всі — і Українська Армія, чн те. що з неї залишилося, і поляки, і большевикп, десь далі на північ, і денікінці, десь на схід. Добивали Україну. А над усім, у сніговій імлі, маячив найстрашніший ворог — тиф…

Перед Любарем полк. Чижевський наказав мені їхати з чотирма розвідачами наперед квартир'єром. Він хотів, щоб бриґада була приміщена на передмісті Любара, де було б легше розташуватися й прогодувати коней. День був морозний, поля притрушені раннім сніжком. Шлях виразно чорнів перед нами. Десь біля самого Любара. ми побачили 4-ох вершників; годі було знати хто саме вони. Я залишив двох розвідачів, а з другими двома наблизився до вершників.

— Я отаман Данченко. Любар є тереиом моїх повстанців. Хто Ви? — Тон запиту цієї, порівнюючи ще молодої людини, був досить бундючний.

— Хорунжий Романюк, квартир'єр 3-ої Залізні гарматної бриґади Української Армії — відповів я коротко. — Бриґада й інші частини надходять за нами.

Я виразно бачив, що "отаманові" це не подобалось. Мабуть, він хотів би задемонструвати нам, що він тут "господар хати", але побачивши, що на обрію вже чорніла наша бриґадна валка, негайно повернувся й почвалав назад до Любара…

Любар виглядав не краще й не гірше, ніж пересічне містечко в цій частині України. Жидівські крамниці, тепер, очевидно, порожні, та кілька корчем і заїздів, причаїлися по обох боках торговиці. Ось споживча кооператива, здається, торгує. Далі височіли бані церкви і готична вежа костьолу. Людей на вулицях небагато, хіба біля кооператива, коло одної з корчем стояли хурманки й кілька осідланих коней. Мало балакучий міщанин, біля якого ми зупинилися, сказав нам, що по іншому боці р. Случ в Старому Любарі. знайдемо великі подвір'я, просторі хати й клуні, що в них легко буде розташувати як людей, так і коней. Дійсно, за досить широкою річкою, вже замерзлою, ми знайшли вигідне розташування для нашої бриґади. Хати стояли по вулиці, і за господарськими будівлями тяглися аж до річки розлогі луки. Чималі копиці сіна й соломи заповідали, що й наші коні не зле матимуться. Коваль був недалеко.