Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Коли засутеніло, 3-тя батерія, сотня піхоти 9-го полку, коло 50 стрільців, що втікли лісом із села й долучилися до батерії, табір полку, що був залишений при батерії, уся ця "гармада" відступала, заховуючій чуйну охорону маршу вночі, на захід, в напрямі Вапнярки. Дорога була розмокла, падав дощ із снігом і тому приспішити марш було неможливо, Другого дня батерія прибула до району Журавлівки. За кілька днів туди стягнуто 3-ту гавбичну і 6-ту легку батерії 4-го гарматного полку."

Сот. інж. В, Романовський, б. к-ир кулеметної сотні 9-го полку:

"У другій половині жовтня 1919 року, 9-ий Стрілецький полк, що в ньому я був командиром кулеметної сотні, одержав наказ зайняти м. Ладижин. Маршрут — через село Клебань. Напередодні бою, 31 жовтня, новопризначений к-ир полку, полк. Євтушенко, викликав до себе командирів куренів і сотень, щоб запізнатися з командним складом полку і обміркувати ситуацію. Пішов і я. Полк. Євтушенко поінформував нас, що м. Гайсин уже захоплено денікінцями й тому, правдоподібно, Ладижин, поки ми туди дістанемось, буде рівнож ними зайнятий, отже, треба підготовитися до бою. К-ир полку — молода людина, років тридцяти — зробив на нас добре враження.

На другий день, ранком, ми вирушили й у короткому часі підійшли до с. Клебань. Село в яру, перетяте посередині болотнистою річкою, з єдиним — і до того досить слабеньким — дерев’яним мостом. З нашого боку високий берег, що майже прилягав до лісу; з протилежного боку села — невисокий підйом, у напрямку на Ладижин — Гайсин. Підійшовши до села, полк зупинився на крутому березі і к-ир полку вислав кінну розвідку в бік Ладижина. Незабаром наша кінна стежа зустрінулася в селі з такою ж стежею денікінців. Після короткої стрілянини, денікінці відступили в напрямку Ладижина, а наша стежа повернула назад і доклала про це к-рові полку. Вислухавши, полк. Євтушенко дав наказ полкові спуститися вниз, перейти річку й село і зайняти позицію на протилежному боці села, на терені, що повільно піднімається вгору.

На мою думку, цей наказ був трагічною помилкою к-ра полку, що в своїх наслідках і спричинився до розгрому полку. Я дуже добре пам’ятаю мою останню розмову з полк. Євтушенком. Я все намагався тоді переконати його, що нам значно вигідніше зайняти позицію тут, на горі, дене ми зараз стоїмо — перед селом, коло лісу. Перш усього, казав я, тут дуже добрий розгляд, а подруге, в скрутний мент можна відступити до лісу, до якого денікінська кіннота не піде; окрім того, під час затяжного бою, нам може прийти на допомогу Синій полк, що був у той час недалеко від нас. За селом позиція невигідна ще й тому, що ми будемо внизу й мало що зможемо побачити, а денікінці будуть зверху й наша позиція для них як на долоні … Поза тим усім, треба ще й прийняти на увагу, що в разі невдачі, відступ через слабенький місток, на болотистій річці, може мати для нас трагічні наслідки. Нарешті, переконував я, — і це саме головне, — денікінцям буде легко нас обійти. Полк. Євтушенко терпеливо вислухав мене до кінця, але свого рішення не змінив і 9 полк зайняв позицію за селом, на схилі терену.

Бій, що почався після того, тягнувся до пізнього вечора. Я зняв усі свої кулемети з тачанок і зайняв позицію на віддалі ¼ кілом. Усі атаки ворожої кінноти ми відбили дуже успішно. Як виявилося, (про це довідалися ми пізніше) проти нас наступали 2-й Лабінський Кубанський кінний полк і Сводно-Козачий кінний полк. Денікінська юнацька піша школа була під час бою в резерві, в м. Ладижин. Командиром денікінської групи був полк. Гетьманов. Переконавшись, що його кіннота не всилі з нами впоратися, він викликав із резерви юнацьку школу.

Надійшов вечір. Як тільки засутеніло, майже раптово припинилася ворожа стрілянина. Ми рівнож перестали стріляти. Настала мертва тиша. Ворога не видно. Підходить до мене бунчужний Доваренко — б. підпрапорщик російської армії — і каже: "Дали чосу денікінцям. Повтікали!".. На землю спустилася більша темрява, що її ще збільшувала густа імла з річки. Я наказав відтягнути кулемети до тачанок. Пішли відтягати й біля самих тачанок побачили кінноту. Ще й тоді ми були певні, що це наша кіннота, але попали до рук денікінців…

Після довгого перебування в полоні, мені пощастило вирватися з нього й повернутися знову до 3-ої Залізної дивізії, з якою я пережив увесь тягар таборового життя в Каліші.

Що ж фактично трапилося? Денікінці обійшли наш правий фланг глибоким обхідним маневром і зайшли нам у тил. Першою жертвою був штаб полку з командиром полку. Не бажаючи піддатися на ласку ворога, полк. Євтушенко застрілився. Після захоплення штабу полку, денікінці зайняли міст, відрізавши в той спосіб наш шлях до відступу. Полк Стрільців опинився в кліщах. Під час розпачливого бою в оточенні, багато Стрільців забито й ранено, решта трапила до полону. Винятком була лише та нечисленна кількість вояків, що їм пощастило переховатися в наших селян. Полонені Стрільці нікого із старшин не видали. "Всі ми козаки, старшин нема, бо всі забиті" — відповідали вони на запитання денікінців: "Хто є старшиною?"