Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Полк. Б. Чміль, б. к-ир першого куреня 9-ого Стрілецького полку:

"Кінного відділу Волинської групи, що його ми сподівалися застати в Клевані, не було. Наша кінна розвідка, що її вислано ще перед маршем полку, була в терені на схід від села. Вона донесла, що до Клебані наближається колона кінноти, додавши, що то, мабуть, будуть галичани, бо розмовляють по українськи. Коли чоло колони ворожої кінноти в'їхало до села, наші сотні були заскочені, але на команду "до зброї!" Стрільці розбіглися поодиноко й малими групами по господарствах, садах і стріляли з-поза хат і інших забудовань по кінноті до останнього набою. Розлючений ворог безпощадно рубав тих, що боронились, старших рубав на місці — до полону не брав. К-ир полку і щоб на попасти до полону і тим не зганьбити полк, застрілився. Найдовше боронилися огнем скорострілів стрільці першого куреня, що були на цвинтарі.

Наші втрати приблизно були такі: 50 % взято до полону, 35 % забитих і поранених, 15 % втікли до поблизького лісу, або поховались у господарів, які допомагали їм усім, чим тільки могли, не шкодуючи свого одягу, щоб передягнути стрільців. Мене врятували ріенож селяни і я втік передятутий". Перемога денікінців у с. Клебань не обійшлася їм дешево. Втрати ворога в людях і конях були дуже великі, Після розгрому 9-ого Стрілецького полку, він не перестав існувати. Його рештки переорганізовано в м. Томашпіль. Склад тих решток був такий: Сотня, що була в охороні 3-ої батерії під с. Клебань — 92 стрільців. Ті що їм пощастило втікти з Клебані — 5 старшин, 55 підстар. і козаків. Легко хворі після видужання в полковому таборі — 50 козаків. Буковинський курінь, який в бою в селі Клебань участи не брав, мав при сотні по 70–80 бійців у кожній. Кінна сотня 9-го полку, що в Клебані не була — біля 50 шабель.

Коли на третій день після трагедії в Клебані до дивізії повернувся полк. Чміль, його призначено командним наново формованого 9-го полку з бойовим складом до 400 бійців.

На господарській частині полку катастрофа в Клебані не відбилася. Вона залишилася в повному порядку й такий її стан значно полегшив полк. Чмелеві організувати Стрільців, Формування переводилося на тилах армії, в умовах постійного її відступу. Не зважаючи на це, формування було доведено до позитивного завершення. Новозорганізований 9-й Стрілецький полк, хоч і був нечисленний, але боєздатний і міг би ще зміцнити 3-ю дивізію, але не судилося. У районі Староконстантинова, власне тоді, коли полк. Чміль збирався приєднати свій, ним зформований, полк до 3-ої дивізії, його зненацька оточили частини польської армії й забрали до неволі. Полишилися лише кінна сотня, яка весь час була на фронті, разом з 3-ою дивізією. У той спосіб, кількість полків 3-ої дивізії зменшилася до двох полків.

Переможні бої 3-ої Залізної дивізії, на початку наступу проти Добровольчої армії ген. Денікіна, були її "лебединою піснею", були останнім акордом її тріюмфального маршу… На цьому властиво можна було б і закінчити, але кожна історія має свій кінець і тому підемо далі шляхом славної дивізії, до самого трагічного кінця її існування.

У половині жовтня 1919 року, фронтові дії на українському протнденікінському фронті набрали переломового характеру. Передумовою надії на успіх наступу було: забезпечення армії належною кількістю зброї й амуніції, медикаментами, шпиталями і санітарною обслугою, одягом і взуттям. Не проаналізувавши до кінця наявність цій передумови, Уряд УНР заризикував наступ, докладаючись, головним чином, на бойовий дух армії й патріотизм вояцтва. Бойовий дух наша армія мала, патріотизм вояцтва був безсумнівний, але потрібної для наступу передумови бракувало, а самим патріотизмом виграти війни не можна.

Заризикувавши найвищу ставку, Уряд УНР програв її й опинився у розбитого корита своїх надій і сподівань. Український протиденікінський фронт починав тріщати… Настала мокра, вітряна й холодна осінь, а наше вояцтво на фронті було напів голодне, напів одягнуте й напів обуте. Бракувало зброї й амуніції, а до того всього, все більше давав себе знати найбільше нищівний ворог нашої армії — жахлива повальна пошесть тифу, що невблаганно косила ряди наших вояків. Число жертв тифу все збільшувалося, а чисельний склад частин армії УНР все зменшувався. Витривалість і патріотизм тих вояків, що їх та пошесть іще не діткнула, тримали їх у подивугідній героїчній поставі, але чи ж можна було наступати в так нечувано безнадійних обставинах? Армія "відгризалася" як могла, але відступати мусіла.