Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Знову несподіванка; до нас прибула ще одна, хоч і не цілком зформована, гавбична батарея; крім того, ми знайшли в Дунаївцях невеликий запас набоїв і одне легке авто, що його залишили, втікаючи, червоні. Як відомо, в Дунаївцях існувало до 10 великих і малих сукняних фабрик, а в його околицях — чимало шкіряних. Ми домовились із власниками фабрик і робітниками щодо урухомлення фабрик, а ми, зі свого боку, обіцяли достачити сирівець. Забезпечені сирівцем, фабрики могли б виробляти на початку до 300–400 метрів сукна на плащі і строї.

Скориставши з пасивності ворога, я заплянував поїхати до Кам'янця Подільського, щоб поінформуватися щодо загальної ситуації та сполучитись із штабом армії. Ніч минула спокійно. Ранком я виїхав до Кам’янця, залишивши своїм заступником полк. Ольшевського. По дорозі, недалеко від Шатави, я зустрінув колону піхоти, добре й одноманітно одягнуту, що йшла в повному порядку. Приємно здивований, я запитав:

— Що це частина та куди вона іде?

— Це Запорізький Загін — відповіли мені.

У цей час до мене підійшов старшини високого зросту й кремезної будови. То був командир Загону, полк. П. Шандрук. Склавши рапорт про стан Запорізького Загону, він додав, що пробув до моєї диспозиції. Як сам командир, полк. Шандрук, так і його Загін, зробили на мене найкраще враження своїм військовим виглядом і диспозицією. Привітавшись із Загоном, я рушив далі, а Загін — до м. Дунаївці.

Нових відомостей про загальну ситуацію на фронті, я в Кам'янці Подільському не одержав; рівнож не пощастило мені там встановити зв'язок зо штабом армії, Не краще пішло мені також щодо полагодження стосунків із урядовими установами, зокрема, з Військовим міністерством. Ті установи ще навіть не розпочинали своєї діяльности, Як тільки замовкли гармати, керівники й урядовці зайнялись, у першу чергу, своїми особистими справами. Скромні кам'янецькі каварні були повні людей, а вулиці — натовпом. Нормальне кипуче життя в Кам'янілі відновилось у повній мірі, Я пішов до б. губернаторського будинку, де був тимчасовий осідок Військового міністра, п. Г. Сиротенка, мавши на меті дістати цікаві для мене інформації, Якийсь молодий старшина, до якого я звернувся в справі побачення з військовим міністром, зробив на мене враження розбещеного й недисциплінованого. Він був неуважний і тримався по підношенню до мене з неповагою. Лише після того, як я підкреслив йому, що він говорить із командиром дивізії, він підтягнувся і десь зник, але зараз же повернувся й доклав, що військового міністра нема… Перед хвилиною, він різко відповів мені, що військовий міністер нікого не приймав, бо "дуже завитий". Отже, в дійсності, він був у себе в кабінеті…

Як тільки наш фронт посунувся настільки вперед, що в місті вже не чули грюкоту гармат, "герої" запілля відразу забули про тих, що виконували жертовно свій обов'язок на фронті … У той час, коли рішалася доля нашої визвольної боротьби, після того, як українська армія звільнила шлях повороту на шматок рідної землі, ті, що не ризикували своїм життям, могли б і мусіли б поставитися до потреб і вимог армії з більшою відданістю і шляхетністю… Ані перед тим, ані після того, наше запілля не виявило повищих чеснот і це фатально відбилося на підсумках бойової діяльности нашої армії в 1919 році. Поміж потенціальною енергією й жертовністю, зо їх виявляла була дієва армія, і її тиловими установами, державного чи загально-громадського характеру, весь час існувала прірва… Цього провалля, що його так боляче відчула армія, не можна було засипати, бо не було такого чинника твердої волі й руки, що зміг би скоординувати діяльність фронту й тилу до осягнення спільної мети.

В приватних розмовах ми почули, що в українських лівих політичних колах, головним чином серед есерів, обвинувачують мене й мій командний склад у контр-революційних, "білогвардейських" чинах … аж до зради українських інтересів… Щож стало підставою до такого підлого і ганебного обвинуваченая? Напередодні наступу з Кам'янця на Шатаву, я скликав був нараду старших командирів для обговорення стану частин і зазнайомлення їх із бойовим наказом. Після наради, вирішено нашвидко разом пообідати. Не мавши часу йти до реставрації, що була в центрі міста, ми пішли до "робітничого клюбу", який був поруч. Що то за "клюб" — ніхто з нас не знав. У залі клюбу, досить таки брудній, після перебування в ньому большевиків, залишився на стінці великий червоний прапор, на якому в московській мові закликалося: "Пролетарі всєх стран об’єдіняйтесь!" Хтось із моїх старшин, перед тим як сісти за стіл, із обуренням зірвав цей прапор і кинув його на підлогу. Після цього він звернувся до когось із адміністрації клюбу з проханням повісити на звільнене місце національний український прапор. Йому відповіли, що українського прапору нема. Ось, це й був той інцидент, що став підставою до обвинувачення нас в "контр-революції"… Пізніше цей клюб перейшов до есерів. а червоний прапор — той самий чя інший — знову зайняв почесне місце на стінці цього клюбу…