Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

О годині 21-ій, коли вже сутеніло, Чорноморці підходили до м. Шатава, що вже було здобуте групою полк. Ольшевського. Окремий курінь і сині здобули це містечко бравурною атакою, після завзятого бою. Ворог намагався перейти до контр-наступу з с. Михайлівка, загрожуючи тилові групи, щоб не допустити до захоплення Шатави. 1-ий курінь синіх, під командою сот. С. Довгаля, за співучастю гірської гармати і Кінногірського дивізіону полк. Алмазова, вибив червоних із с. Михайлівка й тим остаточно вирішив бій за Шатаву на нашу користь. Артилерія групи полк. Ольшевського підбила одну ворожу гармату й вона дісталася нам як трофей; решта ворожих гармат утікла по дорозі на м. Дунаївці. До наших рук дісталися: бронепотяг, одна гармата з запасом стрілен, до сотні полонених, але, нажаль, лише невелика кількість рушничних набоїв.

Ворог, відійшовши в напрямку на м. Дунаївці, не давав про себе знати. Від селян нам було відомо, що відступ червоних відбувався в безладдю. Щоб не дати ворогові відпочити й зміцнитися, я рішив продовжувати наступ у напрямку на м. Дунаївці. 6-го червня групі наказано виступити з Шатави о 6-ій годині ранку. Містечко Шатава, як рівнож Маків, з переважно жидівським населенням, значно потерпіли від большевиків. Бідні жидівські крамнички були розбиті, або пограбовані. Ніде не можна було купити хліба для вояків. Тому що частини, за винятком полку Синіх, ще не мали походних кухонь, забезпечення вояків гарячою їжею було дуже тяжким завданням до переведення в життя.

До 11-ої години ранку наш авангард не зустрінувся з червоними і тому певних відомостей про ворога ми ще не мали. Селяни казали, що в Дунаївцях лише невеликий відділ червоної піхоти, а в с. Чаньків — до сотні кінноти. Тому що справа здобуття Дунаївець вимагала швидкої акції, я рішив захопити те містечко ще того самого дня, не зважаючи на те, що до Дунаївець залишалося ще до 18 кілометрів. Полк. Ольшевському наказано наступати на с. Чаньків, а решті частин — вздовж шосе на Дунаївці.

О год, 17-ій полк. Вишнівський доніс, що його полк, після невеликого спротиву ворога, увійшов до м. Дунаївці. Червоні відійшли головними силами по шосе на Міньківці. Тому, що полк. Ольшевський не знайшов ворога в е. Чанькові, йому наказано приєднатися до решти групи в м. Дунаївцях. Ще перед вечером, 6-го червня, наші сили скупчилися в районі цього містечка.

Населення дуже рало вітало нас. Жидівська громада, на чолі з рабином, вийшла назустріч нам із Торою; я зліз із коня, щоб вислухати привітання. Це містечко, як і всі інші на Правобережжі, з досвіду знало, що кожна "нова власть" — це нові клопоти для населення, часто-густо драматичного характеру, особливо, якщо йде про жидів, і тому їхня громада все намагалася задовільнити "нову владу". Так було й на цей раз. У своїй привітальній промові, рабин висловив почуття вдячности жидівського населення за звільнення містечка від большевицьюгх банд. Особливо радісно вітало нас українське населення, з "Просвітою" на чолі. До голодного козацького шлунку влилося по добрій чарці самогону, що ним так охоче частували українські громадяни наших славетних вояків. Частувавши, не забували й самих себе і в радісному настрою чекали на прибуття командира групи… Зупинившись у с. Січниці, я віддавав різні накази й розпорядження, розмовляв із Кам'янцем, тощо й тому, коли я, разом із своїм штабом, вирушив нарешті до Дунаївців, це містечко було вже окутано темрявою.

Я не знав, що делегація від "Просвіти" все ще чекала на мене в Дунаївцях й тому не квапився. Коли почало сутеніти, а мене все ще не було, дехто з делегації вернувся до своєї хати; зникли рівнож і ті, що після частування козаків і самих себе, ледве трималися на ногах. Усе ж, із всієї делегації знайшлося двох упертих членів "Просвіти", що вирішили таки дочекатися мого прибуття, щоб вручити мені "хліб і сіль". Врешті-решт і цим двом урвався терпець і вони пішли назустріч "начальству".

Коли я зі штабом наближався до містечка, на дорозі, перед нами, з'явилися дві постаті, що голосно розмовляли між собою й по братерському підтримували один одного, бо надмір самогону штовхав їх із одного боку вулиці на другий…

— Панове! Брати! А де ж ваше "начальство"? — звернулися вони до мене тому, що я їхав спереду.

— Ми є начальством — ледве стримуючи сміх, відповів я.

— Чи ж справді?

— Так, справді!

— Ох, Боже ж мій! Чекали, чекали на Вас та й пішли на зустріч… Ми, українці, вітаємо своє військо. Ви врятували нас. Боже! Москалі проклятущі!..