Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Так вітали мене, ледве повертаючи язиком, та підтримуючи один одного, делегати; водночас вони розмахували хлібом на рушнику, під самим носом коня. Стомлений кінь спокійно приглядався до них, але, почувши запах хліба, почав тягнутися до нього.

— Та ти, голубе, голодний! — промимрив другий делегат до коня.

— На, їж, їж! — намовляв він коня, підсовуючи водночас шматок хліба коневі під ніс. Цей делегат не був уже в стані панувати над своїми нервами й зворушенням, розплакався й бубонів щось невиразне, опершись на коня…

Штаб, разом із делегатами, рушив далі, але останні, не мавши змоги дотримати нам кроку, відстали. Хоч це привітання й мало гумористичний характер і викликало сміх серед штабовців, але ніхто з нас не брав цього делегатам за зле. Під час панування большевиків вони ховалися від них у ярах і лісах, щоб рятувати тим своє життя. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони на радощах звільнення від червоних катів, частуючись самогоном, передали куті й меду…

Ніч минула спокійно. Ворожі сили зайняли позицію вздовж р. Студениця, на лінії с.с. Горчична — Дем'янківці — Мушкотинці — Іванокрівці. Наша сторожева охорона прикривала м. Дунаївці від сходу й півночі, бо нам було відомо, що діялося у м. Ярмолинці. Наш бронепотяг стояв на станції Балин, звідкіля він вигнав червоних і контролював залізничний шлях у напрямку на ст. Ярмолиниці.

Тому, що не була ще виявлена загальна ситуація на нашому протибольшевицькому фронті, не нав'язано зв'язку зі штабом армії й тому, що наша група потребувала упорядкування свого тилу, я залишив групу в Дунаївцях, обмежуючись лиш розвідною акцією. Зранку було спокійно, але по полудні ворожі гармати час до часу стріляли по нашій сторожевій охороні й по самому містечку Дунаївці, без значної для нас шкоди. На протязі дня нав'язано телефонічний зв'язок із м. Ярмолинці. Поштарі повідомили нас, що в місті є невеликий відділ червоної піхоти, на поготівлі до відступу на схід. З Гусятином зв'язку нема; Проскурів у руках ворога; бронепотяги червоних відійшли до станції Гречани.

Наша команда зв'язку налагодила телефонний зв'язок із Кам'янцем Подільським; комендант міста повідомив нас, що в Кам'янці спокійно. Нам було ще невідомо, де перебував штаб армії, де в Головний Отаман і яка загальна ситуація на фронті нашої армії. Це останнє турбувало нас найбільше, а зокрема відсутність інформацій щодо становища на фронті Запорізької Січі отамана Божка, під Волочиськом. Скрутне становище отамана Божка вимагало б кинення нашої групи на допомогу Січі, по шосе на Проскурів, або на м. Нову Ушицю.

Ще перед наступом на Кам'янець Подільський, штаб армії дав мені загальну директиву для напрямку руху, а саме: Кам'янець Подільський — Дунаївці — Нова Ушиця — Вапнярка, але водночас залишено мені повну ініціативу щодо маневру, отже, тим самим і право змінити напрямок наступу. Зрозумію, що невиявлена ситуація на фронті Запорізької Очі стояла на перешкоді до прийняття мною рішення.

Але була й приємна для нас несподіванка: наша група мала бути підсилена Запорізьким Загоном і Буковинським куренем. Запорізький Загін, що його командиром був полк. П. Шандрук, зформовано в кінці лютого 1919 року, в м. Браїлів. Початковий склад цього окремого Запорізького Загону був наступний: 27 старшин, біля 600 вояків і 110 коней. Загін складався з 4 піших сотень, по 3 старшини й 120 козаків у кожній; кулеметної сотні — 3 старшини, 60 козаків, шість кулеметів, із них два тяжких; кінної сотні — 3 старшини, 65 козаків, три ручних кулемети і 60 коней; сотні зв'язку, з необхідним технічним устаткуванням до 30 кілометрів; санітарної частини і відділом постачання. В часі від лютого до червня 1919 року, втрати в боях зменшили його склад. Перед приділенням Загону, з наказу штабу армії, до нашої групи, він, разом із частинами Галицької армії, тримав фронт уздовж р. Збруч, в районі м. Гусятин.

До нашого штабу прибув відомий буковинський діяч, п. Тапущак, з метою прнділення Буковинського куреня до осаду нашої групи, що мала переіменуватися на 3-тю дивізію. Курінь цей зформовано зо старшин і козаків-буковинців. Після окупації території Буковини румунським військом, курінь відійшов до Галичини, де й став одною із складових частин УГА. Після того як ця армія відступила перед натиском переважаючих сил польської армії, п. Тапущак, що був, так би мовити, духовим провідником куреня, вирішив перевести його до складу армії УНР. Це була дійсно радісна несподіванка і не лише тому, що курінь збільшував наші сили, але ще й через те, що дивізія приймала до свого складу побратимів із гарної Зеленої Буковини, яких нещаслива доля відірвала від рідної землі. Курінь цей мав бути ядром-кадром Буковинської армії — одної з частин цілої Соборної Української армії. Про цей курінь, про його бойову славу й героїчні вчинки, буде мова пізніше. Тільки поодинокі бійці його залишилися ще в живих; решта або впала на полях бою смертю хоробрих, або вмерла від тифу в шпиталях … Чимало невідомих могил Буковинських Стрільців розсіяно по всьому Поділлі Можливо, що лише одна з них іще збереглась, якщо варварська рука безбожника, комуніста-москаля, не знищила могили св. п. сотника Кантемира, який загинув смертю героя й урочисто похований в Могилеві, в садку церкви.