Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Ще в м. Оринів несподівано прибули до нашої групи дві невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з м. Терсаполя. Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60 козаків) Запорізької Січі отамана Божка, що невідомо чому відбилася від своєї Січі. Назовні ця сотня виглядала досить мальвничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольору, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами, жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з козаків мали шаблі при боці. Матеріал жупанів зраджував його походження: канапи, оббивка і тому подібне… Кожний з цих опереткових "запорожців" намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать до особивого війська запорізького й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою … Особливо яскраво демонстрували "запорожці" цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни.

Коли розпочався наш наступ із Ориніна, прийшло донесення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, "вільні запорожці" відмовилися виконувати мій наказ … Після "дебатів" і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, "запорожці" спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати… Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні "особливого війська" до порядку з револьвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, "войовнича" сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, "на старинних правах Запорізької Січі"… Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.

Другою маленькою частиною була кінна сотня, під командою сотника Афнера; мала вона біля сотні козаків, але не мала коней. Добре вимуштрована, дисциплінована й одноманітно одягнена, вона робила найкраще враження, так позитивно відмінне від сотні "Запорізької Січі". Цю сотню призначено залогою Кам'янця Подільського й на її відповідальність покладено завдання утримувати місто в ладі і спокою. Це завдання вона виконала блискуче, а пізніше приймала участь і в боях нашої групи. На жаль, ця славна сотня мусіла відійти до Запорізького корпусу" залишивши по собі гарні спогади.

З м. Скала прибув до нашого штабу сотник Січниський, призначений начальником Кам'янецького повіту. Хорунжий К. Ліневич, що приймав участь у боях за Кам'янець на імпровізованому ним "панцернику" (звичайне авто з кулеметом), разом із своїм полком Синіх, почав обслуговувати тилові наші завдання, а крім того, став нам дуже в пригоді, здобувши десь для Загону кілька тисяч рушничних набоїв. Начальних постачання Синіх, сот. Силенко, енергійно працював над забезпеченням нашої групи харчами. Пізніше, хор. Ліневич офіційно перейшов до штабу 3-ої дивізії, як начальник дивізійної автоколони, а дивізія мала вже свого дивізійного начальника постачання.

Треба рівнож згадати, бодай коротко, поштових урядовців, які в своїй більшості були свідомими українцями і зробили цінні послуги армії УНР, під час нашої збройної визвольної боротьби. Далі ми згадаємо окремі вияви їхнього патріотизму, а тепер обмежимося лише окремим епізодом. Мій штаб, включивши польовий апарат до телефонного дроту, намагався нав’язати сполучення з центральною поштою Кам'янця Подільського. Довший чає наш телефоніст викликав кам'янецьку централю: "Галло! Галло! Кам’янець!.. Пошта!" Але ніхто не відзивався. Нарешті, після довших зусиль, зтурбований жіночий голос відповів:

— Так, це пошта. Хто говорить?

— З вами хоче розмовляти штаб української дивізії. Слухайте нас!

Знову мовчанка, але було чути якісь балачки й суперечки. Врешті, той же жіночий голос запитав:

— Хто говорить? Який штаб?

— Штаб полковника Удовиченка, Петлюровський, що є зараз у Підзамчі.