Никифор Авраменко - Спомини запорожця

В кімнаті було ліжко, стіл, пара стільців-крісел, огромна, міцно скута скри ня. Старинні ікони св. Покрови, св. Юрія і св. Михайла в позолочених срібних окладах під склом. На стіні теж старинний килим східного ткання з розвішаною зброєю. Короткий мушкет-булдимок і пістоль з кремінними замками пишної ро боти колишніх східних майстрів. Ручка в пістолі і закінчення прикладу в булдим ку були з полірованої кості. На обох зброях срібні кільця, вицяцькувані різьбою, Дерево на прикладі незнане, тверде, як залізо, одполіроване, блищало як скло Посередині висів кривий гранястий татарський бойовий ніж в темній піхві з кіс тяною ручкою з серебром. Захоплений і дивно зворушений, оглядав я ці дивні речі, а дядько одчинив скриню і почав добувать з неї різні предмети.

На столі поставив рядом чарки більші і менші. Сулійку з довгим носом, величенький корячок. Все старого почорнілого серебра, дивної роботи.

З окремого одгороженого міста витяг невелику срібну дощечку та положив окремо, а поруч завинятко в шовковій матерії малинового цвіту.

«Чи тобі, сину, батько розказував про наш рід?» — «Казав тільки, що ми козачого старого роду». — «А більше нічого не говорив?» — «Ні, не говорив!» — «Так слухай пильно, ніколи нё забудь і не заховай в пам'яті те, що тобі казатиму. Брат за своєю поважністю називає це суєтою суєт. Андрій, брат твій старший, легко на це дивиться, а це ж є наше найсвятіше, наша гордість і честь!

Дивишся на розвішану зброю — була вона в руках твоїх прадідів. Здобута в завзятих боях, на ній сліди крові ворогів, що хотіли нас поневолить і знищить, кров твоїх прадідів. Це, що бачиш на столі, то мала частина військової здобичі. В цій скрині є ще дещо. Тепер дивись на цю річ — це наш ЗНАК, а зветься Курч Наша це найцінніша святість. Дивись і запам'ятай!»

На блакитному тлі сталі був золотий хрест, зверху роздвоєний. Стояв на підставі з загнутими догори кінцями. Посередині хреста, з правої сторони — місяць-молодик, по лівій — зірка чи сонце, такі як хрест золоті. Дошка мала чотирикутну форму щита. Дивився на той знак з цікавістю і зрушенням. «Читай, що на цім знакЬві написано!» — «Немає більшої любові, як оддать душу свою за ближній своїх » Напис виконано модернізованим церковнослов'янським письмом.

«Це і є гасло нашого роду. Пам'ятай його і керуйся ним, Бог тобі поможе і люди будуть вдячні».

Дядько все це говорив натхненно-урочисто. «Тепер слухай далі», — зачав говорить про старі минулі часи, що сам чув, та що ми є записані в родовий літопис, що частиною зберігся, котру дав прочитать.

З оповідань дядька, раші предки називались Абрамовичами. Колись рід цей, знаний і заслужений на Литві, пізніше частиною чи увесь перенісся на Україну, діставши на Київщині обширні надання на границях Дикого Поля з правом заселення та оброни границі як «люди лицарські, в полі вельми заслужені». З Литви виводився і знак Курч.

Розгорнувши завинятко, показав грамоти польських королів. На тонкій шкірі писано руською мовою іменні універсали з наданням за заслуги воєнні Абрамовичам «нам вельми милим і упреймим».

Ім'я одного з Абрамовичів було Василь, другого не пам'ятаю. До цих універсалів були причеплені по дві великі печаті на шовкових потемнілих шнурках, переховані в свинцевих круглих коробках з покривками.

Не можу докладно з пам'яті навести написаного в обох королівських універсалах, пам'ятаю одначе: терший наданий королем Сигізмундом Августом за війну з Іваном Грозним, другий — Владиславом IV за дуже поважні заслуги під Смоленськом проти Шуйського.

Тут було сказано так, якби той Абрамович командував самодільно армією на рівні з самим королем і великим гетьманом Литовським.

Абрамовичі були православні, релігії своєї держались твердо. На Україні цілком злились з місцевою верствою значних родів ще Київської Русі, як Острозькі, Четвертинські, Зіняневські, Вишневецькі, Сангушки і т. д. хоть і не були такі багаті.

Родовий знак походить од Литовського князя Корибута, що мав бути королем чехів.

Прийшли часи, коли почали старі ради Русі католичиться, сполучуватись, забувать традиції і віру предків. На Україні появились магнати, посідаючі огромні простори, десятки і сотні тисяч підданих, власники десятків городів і сотень сіл. Явились нові можновладці: Конецпольські, Каліновські, Потоцькі. Всі вони не визнавали над собою ніякої влади, тримали своє власне військо, часто бились між собою, видираючи один у другого землі та оселі.