Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Велику кривду чинили підданим-кріпакам, що раніше жили вільно та боронили ці землі од нищівних нападів кримських татар. Ці пригнічені, скривджені утікали в недоступні міста Дніпрового Низу та з часом створили нову оружну силу, яка стала в обороні віри кривджених, месниками татарам. Повстала Козаччина з осередком в недоступних островах за Дніпровими порогами, славною Січчю. Зорганізував її і дав лад легендарний князь Дмитро Вишневецький, про котрого говориться в старій думі як про незламного лицаря, назвавши Байдою. Тоді Вишневецькі держались православної віри, мали в своїм гербі Курч з княжою митрою.

Магнати-можновладці в стремлінні до нових здобутків силою почали прилучать до себе власність шляхти, не зносячи опору, легковажачи право. Зрозуміло, що козаки, уважаючи себе за людей військових, вільних, не зносили утиску.

Не раз оддавало знакомиті послуги державі в війнах, тиснулось після потреби. Не раз виступало оружно за свої права, надані королями для магнатів, то не мало значення.

Коли тяжко ображений і загрожений смертю Богдан Хмельницький, з походження мазурський шляхтич, знакомитий вояк, вислужений в війнах, особисто знаний королеві, не знайшовши в праві оборони, удався на Низ з гуртом значних козаків і покривдженої шляхти, серед них був і Павло Абрамович, пізніше писар гетьманської канцелярії. Тут міняє прізвище на Абраменка (Хмельницький був цілком гіокозачений і віри православної). Є він нашим безпосереднім протопластом (про його було вище).

З його смертю в часі пізнішім нащадки, осівши над Омельником, дістали од Війська Запорозького кусок землі коло Хортиці за достачання в Січ збіжжя, скотини та інших продуктів з ріллі. По війнах про них не споминається.

Так розказував дядько, дещо прочитав в записках піднищених та без початку. Читать було перші сторінки трудно, букви вицвіли, але заховали взагалі добру форму і гарний почерк. Подібно писав початки Павло сам. Пізніше писалось коротко про народження, смерть, господарство. Коротко писано про кінець Січі, появлення нових панів на козацьких землях.

На закінчення дядько сказав: «Те, що ти бачив, належить нашому родові. Антонові, твоєму батькові. Наш батько Миколай дав шаблю, що висіла тут над кинджалом, коли йшов на турецьку війну визволять братів-слов'ян. Сюди та шабля не вернеться, тільки зостанеться в вашій сім'ї. Може буть взята в руки тоді, коли треба буде поступать так, як голосить наше гасло: „За сво'іх ближніх!“ Може, тобі те судилось, бери і пам'ятай, що чув, що бачив. Честь та правда хай керують твоїм життям.

Прийми моє благословення як од старшого роду. Нехай береже і схороняє тебе Свята Покрова, опікунка наша. Нехай будуть при тобі в важких хвилях святі лицарі Михайло і Юрій!»

На колінах перед свг Покровою з найглибшим зворушенням прийняв я благословення голови Роду.

Поцілував святі образи, дядькові руки і раптом невдержимо розплакався. Дядько поховав до скрині, що виймав, погладив по голові і вийшов, а я дуже довго не міг заспокоїться.

Надійшов вечір, а з ним і вечеря. Холодна вода принесла трохи заспокоєння. Не йшла їда в уста, думка гнала думку, щось мріялось. Ніч тоже пройшла без сну. Хоть була коротка, а минула непомітно.

З братами не було спільних заінтересовань, були далеко старші. Миколай мав двох синків. Юрко повернувся з війська, де служив в гвардійськім кіннім Кірасірськім полку десь в Польщі. Недавно одружився. Показував чудесне парадне убрання і прямий палаш в блискучій нікелевій піхві. Набув на пам'ять. Скінчив службу ст. унтер-офіцером, мав одзначення за стрільбу і їзду, а за фехтунок срібні часи.

Ходив з Юрком ставить ятері на Омельник, і на обід всі мали смажених лин в.

Гостина в Деріївці пройшла скоро. Вертались ми іншою дорогою, щоб побувать у дядька Петра Зуба, маминого брата. І дядько, і його син Андрій такі високі та плечисті, що батько діставав їм тільки до плечей. Стрічали і гостили нас сердечно. Маленька тітка бігала та клопотала, як мишка!

Для батька, не п'ючого горілки, найшлось добре вино, мені дісталось варенухи та всяких тістечок, горіхів, цукерок.

Постріляв з Андрієвої двостволки — била добре, несла далеко. Задержались коротко, переночували, рано виїхали і під вечір були дома.

Розпитували про подорож, гостину, рідню. Якось нескладно випадала відповідь. Переживав та передумував все, що чув од дядька Василя. Якась тривога та тягар, приємний і солодкий, змушував до тишини і настороження. Єдиний раз батько запитав, чи дядько зі мною балакав і щось показував.