Никифор Авраменко - Спомини запорожця

У мене після шпиталю апетит не зменшувавсь. Радив, як міг. Часом удавалось вимінять оселедці на пару яєць, молоко. Щось підкине хтось з Отрішків. Петро був грошовитий. Треба на цім місті закінчить справу їхнього вінчання.

Отож після цієї події в недовгім часі з'явився у мене незнайомий, представився як сотник 3-го Курінного полку, приїхав з Каліша по жінку. Попросив гостя сісти спочить, якраз були оладки, принесені Ганною, осталось трохи. Підсунув гостеві їх, подав гарячої кави. Сотник мого зросту, лице має гарні риси, можна б назвать красивим, якби не блідість, якесь нервове перебігання та неприємний, ненормальний блиск очей. Рухи неспокійні.

Наша розмова була приблизно така:

"Де Галя?"

"У нас Галя не одна, про котру питаєте?"

"Про свою жінку, що ви видали заміж незаконно!"

"Ага, питаєте про Ганну Ковалівну?"

"Де вона?"

"Тепер вона не Ковалівна, муж її — поручик Отрішко. Вінчались в цій кімнаті. Це наша сестра. Я довго був в шпиталі, нічого не знав, що вона вийшла заміж. Не знали і старшини про це, ті, що урядово посвідчили, що вона дівчина. Мені було відомо те, що була сестрою в моїм курені, мала нареченого пор. Отрішка. Це моя землячка".

"Досить жартів! Де вона?" — крикнув, стукнувши по столу.

"Так, досить жартів! — підніс і я трохи голос. — Ви, сотнику, бачу, нюхаєте? З оповідання Ганни і її вигляду знаю, як ви з нею поводились, обижали, навіть програли те, що мала. Скоріше, пронюхали. До вас Ганна не вернеться. Утекла од вас, бо побачила, на кого натрапила. А по правді, ви їй — не пара і не треба було вінчатись, ви ж не хлопчик. Ми, запорожці, Ганни вам не дамо. А як треба буде, зможемо оборонить свого. Вам слідує поважно полічитись".

"То як буде, як мені вертатись! Висміють".

"Вернетесь, як приїхали — потягом. Сміху нема чого бояться. Чи дасте слово, що на нашій балачці все буде закінчено? Тоді по наших можливостях достанете трохи грошей на лікування та дещо ще на харчі. Посидьте або полежіть та подумайте, а я за годину вернусь".

Розуміється, пішов до Отрішків, сказав про жданого гостя.

Ті посхвачувались:

"Не хочу, не вернусь!"

"Не дам, уб'ю!" — крикнули обоє разом.

"Спокій! Діло непросте, самі знаєте. Знаєш, Петре, що таке "калим"?"

"Не знаю, а що це?"

"Викуп! Платять у магометан калим батькові за дочку, чоловікові за жінку. Маєш гроші, на скільки ціниш Ганну?" — завертівся Петро, був розчотливий, а Ганна дивилась на нас очікувано-зацікавлено.

"Більше не можу, як вісім тисяч".

"А що коштувало те, що провів сотник?"

"Тисяч п'ять".

"Одлічи давай три або сам занеси".

"Беріть ви".

"Потяг на Краків одходе за дві години. Раджу здалека переконаться, що нежданий гість поїхав. А до мене приходьте взять його зречення прав мужа, як не спосібного до виконування обов'язку. Було так, Ганно?"

"Було, звідкіль і про це знаєте?"

"На лиці написано. Кокаїніст, людина нещаслива. Він не пропивав, а пронюхував твої речі. Про це напишу Загродському, щоб змусив лічиться, ще не пізно".

На цей раз кінець з Отрішками. Сотник дістав 2500 і був щасливий, мені осталось 500, були дуже потрібні.

Несподівано появився Корж, приїхав з Австрії, привіз 5 екземплярів другої більшої "Хліборобської України", де була надрукована стаття "Полковник Петро Болбочан" з портретом в формі 2-го Запорозького полку часів походу на Крим. Написав Сергій Михайлович Шемет, старий заслужений діяч на громадській національній ниві. Це вони з братом, членом Державної Думи, випустили в Лубнах українською мовою перший тижневик-газету "Хлібороб".

Од Липинського (…) великого листа, багатого змістом, порушуючого болючі і важні питання, освітлюючи наші завдання. А передусім — труд, наука, поборювання слабостей, вірності Батьківщині, народові та ідеї державності.

Од Марії Іванівни Болбочан — поздоровлення та грошова поміч. Одночасно таку поміч в меншім розмірі передав Шемет Томашевському, своєму близькому сусідові.

Як ад'ютант персональний, Іван Корж привіз свої хаотичні спомини, вірні змістом, про незабутнього командира з просьбою проредагувать та використать при можливості. Це було пізніше зроблено, поповнено та видано друком окремою книжкою.

В балачці з Коржем я накреслив умови нашого життя та свої міркуванні. Про приготовления групи старшин та козаків з освітою середньою вирушить в Чехію. Ця справа не зовсім безпечна, уважається за дезертирство, карається арештом. На це приготовлений, аби удалось хлопцям.

Друга думка: найти працю своїм козакам, щоб відлатались та накормились. Сам тоже думаю щось для себе найти, бо де на чомусь знаюсь як сапер.