Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Сталось інакше. Близько границі наткнулись на двох, що ходили і повертаються. З їх оповідання справа стояла так: в Чехії дійсно одкрито Академію рільничу, Педагогічний інститут та кілька середніх шкіл. Всі учні мають забезпечення і науку безплатну. Уряд УНР — непопулярний, а галичани взагалі наставлені до "петлюрівців" більш ніж неприхильно. Великий, майже рішаючий голос має Микита Шаповал, близький Бенешові, - старий заслужений діяч, знаний і в літературі. Хоть є повна надія попасти в школи, треба, пока все уладиться, прожить чи то маючи гроші, чи з фізичної праці. Грошей вони не мають, а до праці слабосильні. Побули два тижні та порішили вертатись.

Що ж, прийшлось і мені вертатись. Не мав грошей і рука на темлякові. Супутники намовляли йти, обіщали продержать своїм трудом. На це згодиться не міг. Дам ради якось, а за дротами сидіть не буду так чи інакше. Треба шукать інших стежок…

Ніхто не завважив моєї відсутності, а ті двоє пішли до арешту. Шкода бідолах. Не утікали з полону, були людьми вільними, шукали кращої долі — не повезло. Вернулись добровільно, то за що ж карать? На те була химерна дисципліна.

Якось Отрішко попросив пройтись з ним, має щось сказать, порадиться. Якось тримався тепер стороною, помітно похудів. Перепустку я мав постійну, він дістав, пішли ми далеко в передгір'я, а було це далеко перед обідом. Петро мав в руках корзинку, щось купував по дорозі.

Коли вийшли ми на височеньку гору з лисим верхом, посідали, розвели огонь, Отрішко почав розказувать про свою біду:

"Ганна мене покинула".

"Невже? Я дивлюсь, що якось її не бачив. Де ж вона?"

"В Каліші, вийшла заміж", — сказав і гірко заплакав бідний, цей хоробрий кулеметчик, запобігливий господар.

"Успокойся, Петре, ти не дитина".

"Якби вона знала, що ви повернулись з шпиталю, певно, приїхала б".

"А що ж то за людина — її чоловік?"

"Сотник, кіннотчик, легкодух, гуляка. Грає в карти, Ганну б'є. Що я їй купив — програє-є! - І знову заплакав… — Радьте, що робить?"

"Радить, Петре, трудно. Коли їй зле, певно, сама жаліє свого непродуманого кроку. Знає вона, що я завше їй добре зичив. Дай знать, що я в Вадовицях, т, може, і приїде порадиться, коли їй дійсно погано".

Петро заспокоївся. Видно було, щось має на думці.

Потім виймає булки, консерви, пиво.

Коли вертались, Петро сказав, що найняв мені гарну кімнату і заплатив наперед за півроку. По дорозі зайшли, дійсно, — кімната гарна, в добрім місті.

Пройшло декілька днів, коли несподівано спіткав Ганну між табором і своїм мешканням. Тепер в кухні не харчувався, а забирав продукти та шикував, що треба, сам. Ганна виглядала дуже бідно. Зблідла, волосся на голові невпорядкован бідненьке пальтечко, на ногах — стоптані черевики. Вид стривожений, заклопотаний, розгублений. Привітав її тепло і запросив до себе. Хазяйку попросив нагріть води. Сам вийшов з хати, попередивши, що вернусь за три години, так що може умиться, щось з'їсти з скромних запасів і одпочить.

Коли вернувсь, Ганна привела себе в порядок і одпочила. Розпитав, як живе з вінчаним чоловіком? Розплакалась і розказала так, як чув од Петра. Додала, що жаліє свого необдуманого кроку, жаліє кривди, нанесеної Петрові.

"А знаєш, Ганно, Петро — людина міцна, а плакав, як дитина, розказуючи про твоє життя. Навіть готовий щось тобі помогти, та боїться, що чоловік одбере та прогуляє", — трохи додав од себе.

Ганна знову в сльози:

"Що ж тепер робить?"

"Зараз щось, може, урадим".

Написав записку і послав Стаха, хазяйського хлопчика, щоб пішов до брами в обозі та попросив поручика Отрішка. А тому написав, щоб зараз прийшов до мене. Про Ганну не споминав.

Тим часом вона перебрала мою дуже бідну одежу та білизну, що зашила, що підлатала, поприкріпляла ґудзики, а перед тим щось по-своєму, жіночому, переставила, повитирала.

Петро з'явився скоро, зайшов, глянув — і став як вкопаний.

"Привітайтесь же!" — Вийшло якось несміло, мовчки, обоє почервоніли.

"Треба б вам побалакать, та я хіба мішаю. Може, пройдетесь, без свідків вам буде зручніше".

"Ходім, Галю…"

Пішли. Може через годину вернулись. Петро повеселів, Ганна тиха, присіла мовчки.

"Батьку! Галя до Каліша не вернеться!"

"А хто ж її задерже тут? Ти? Яким правом?"

"Можна тут приписать".

"А чоловік приїде і забере".

"Радьте, що робить!"

"Глянь на неї — напіводіта і півбоса. Маєш за що їй справить, що треба?"

"За 2–3 дні буде мати, що треба, і квартира буде".

"Гляди ж! Будем робить хитромудро та "спішить поволі", як казав Кузьма Прутков. Ганна переночує у мене, я — в бараку, а снідати будем тут разом".