Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Особливим становищем характеризувався заснований у 1050-х роках вихідцем з бояр м. Любеча монахом Антонієм Печерський монастир,який уже на кінець XI ст. нараховував до 180 ченців. Не перебуваючи під спеціальним патронатом котроїсь із княжих гілок, він, проте, користувався загальним авторитетом як перший осередок руської аскетичної святості. Зокрема, другий ігумен монастиря Феодосій (помер 1074 р.), син дружинника з Василева (нині Васильків під Києвом), запровадив тут уперше на Русі чернечий устав одного з найвизначніших діячів візантійського монашества Феодора Студита, що передбачав суворі вимоги до братії, яка мала жити спільною громадою в безперестанній молитві і праці. Монастирський побут відзначався підкресленим аскетизмом, а деякі з ченців, прагнучи ще більшого духовного подвигу, йшли в затвор – роками жили самотньо в тісних земляних печерах, проводячи час у пості та молитвах. Ідеалом святості, якого досягали затворники, було пробудження надприродних здібностей – пророчого дару, здатності силою молитви звільнити від хвороби, сподобитися екстатичних видінь. Тож не дивно, що вже в XII ст. києво-печерських монахів огортав ореол чуд , а сам монастир став вважатися місцем, де молитвами Антонія і Феодосія можуть очиститися найтяжчі грішники. На прикладі Печерської обителі, побут якої добре зафіксований у Патерику , [17] Києво-Печерський Патерик – збірник житій перших подвижників монастиря – був укладений у першій третині XIII ст. (найстаріший із збережених списків датується 1406 р.). Як канонічний звід, остаточно оформився в Києві у 60-х роках XV ст. можна також простежити головні соціальні функції раннього руського чернецтва. Окрім духовного служіння, спрямованого на досягнення християнського ідеалу, монастирі були осередками іконопису та переписування книг, діяли як центри підготовки вищого духівництва, створювали перші опікунські заклади для непрацездатних – калік, сиріт, душевнохворих, престарілих.

Завершуючи стислу характеристику організації Церкви в княжій Русі, варто зупинитися на її матеріальному забезпеченні, яке реалізувалося від часів Володимира Святославича у формі знаменитої десятини – відрахування на користь церковної організації десятої частки всіх надходжень княжої скарбниці від данин, прибутків княжого суду (тобто штрафів, що йшли на користь князя), а також від торгового мита. Відтак, Церква жила не за рахунок випадкових дарунків, а отримувала регулярну грошову ренту від влад, під покровительством яких перебувала. На думку Ярослава Щапова, який звернув увагу на те, що княжа, тобто централізована десятина, аналогічна руській, існувала і в ранньохристиянській Польщі XI ст., заходи Володимира були продовженням язичницької практики утримання культів, властивої слов'янам, а саме – відраховувати десяту частку здобичі божеству.

Людьми війни ( беллаторес )були воїни княжої дружини. Спочатку цей збройний колектив, підлеглий князеві-ватажку, мешкав на княжому дворі, годуючись, вдягаючись і озброюючись коштом володаря. Про вартість утримання дружини свідчить такий факт: Ярослав Мудрий, який до здобуття київського престолу княжив у Новгороді, щорічно збирав тут три тисячі гривен данини, третину з якої залишав на утримання своїх воїнів – даяша дружине на оружие .

Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів та відірваного від власних общин місцевого юнацтва (пор. розд. І, § 3). Проте з часом збройна служба князю поступово ставала спадковою – воїн заступав місце отця свого. Таку вірну дружину за давньоруським кодексом цінностей князь мусив шанувати, веселитися (тобто бенкетувати) і бесідувати (тобто радитися) з нею. Дружинник, зі свого боку, служив у надії здобути честь від свого князя. Реальний зміст поняття честі , часто згадуваного у давньоруських пам'ятках, дискусійний. За гіпотезою Юрія Лотмана, воно не тільки символізувало духовний знак рицарської гідності, але й пов'язувалося з матеріальною винагородою.

Добра дружина була опорою, і окрасою князя, оточуючи його у повсякденному житті та допомагаючи у всіх його діях. З часом, коли функції правителя ускладнились, а державні структури почали набувати більш розгалужених форм, рядові дружинники під назвами під'їздних, вирників, рядовичів, мечників, отроків, дворян, дітських та ін. обійняли посади княжої адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами тощо. Дуже рано з-поміж вояцької маси виділилася верхівка дружини – старші мужі, що займали головні посади у військовому командуванні та управлінні ( тисяцький, воєвода, посадник ), складаючи раду наближених князя. Вже в найдавніших пам'ятках XI–XII ст. ці люди носять назву бояри , чи боляри , [18] Мовознавці, пояснюючи спірну етимологію слова боярин, схильні виводити його з давньотюркського baiär (знатна людина) чи bojla – благородний, знатний. За гіпотезою Олега Трубачова, початки цього поняття коріняться у етнонімі bulyär – булгарин. як позначалися особи вищого рангу придворної ієрархії. У такий спосіб почала складатися військова аристократія, в середовищі якої на зміну принципові особистих заслуг пробивав собі дорогу середньовічний принцип "благородства крові" – вродженої переваги, зіпертої на особисту доблесть, вправність у бою, фізичну силу. Поняття знатності роду, тобто "благородства" з народження, що є запорукою достоїнств, успадковуваних з покоління в покоління, додатково підсилювалося тим, що дружинна боярська верхівка поповнювалась представниками родоплемінної знаті. Лучьшие мужи тієї чи іншої землі, нарівні зі старшими мужами княжої дружини, згадуються вже в оточенні Ігоря Старого і Володимира Святославича. Ще помітнішою стає їхня роль при дробленні Київської держави. Засновуючи власні династії на удільних отчинах, ті чи інші княжі гілки неминуче спиралися на місцеву знать, розраховуючи на її підтримку. Водночас разом зі своїми князями переміщувалася в регіони і дружинна верхівка, поступово набуваючи регіонального характеру – чернігівського, смоленського тощо. Перемішання військової аристократії з нащадками родоплемінної знаті земель, яке при цьому неминуче відбувалося, витворювало вже по суті якісно новий склад еліти, хоча назва її залишалася попередньою – аж до татаро-монгольського нашестя руські джерела всю знать взагалі, пов'язану службовими відносинами з князем, називають боярами.